Цей допис був написаний мовою оригіналу — італійською — Паоло Гамбарделлою. Його перекладено агентом штучного інтелекту, і він може містити неточності.
Коли з’являється нова дизайн-задача, першим порухом може бути відкрити Claude й попросити його структурувати її за мене. Іноді так і трапляється — то через лінь, то через страх зробити щось не так.
Цього тижня я прочитав два матеріали.
Перший, в Atlantic, стверджує: коли «інтелект» стає доступним у надлишку, вирішальним фактором стає воля. Виграє не той, хто використовує ШІ, щоб менше працювати, а той, хто використовує його як тренування — щоб вимагати від себе більшого в процесі.
Другий, від Ларса Фає, каже, що AI-coding інструменти прибирають саме той опір, який потрібен для формування справжньої компетентності. Парадокс у тому, що для грамотного використання цих інструментів потрібна компетентність — але саме їхнє використання може заважати їй сформуватися.
Важливо ЯК
Роками я пишу від руки перший чернетковий варіант design pillar або one-pager — ще до того, як відкрити будь-який редактор. Це те зусилля, яке мені потрібне: воно змушує мене по-справжньому зрозуміти, що саме я пропоную.
Якщо структуру задачі визначає алгоритм, ми залишаємось простими виконавцями й втрачаємо саме ту частину, яка мала б розвивати нас як дизайнерів. Claude та інші платформи знижують складність фреймінгу майже до нуля — але це якраз те, що має залишатися нашим. Визначити проблему — за визначенням повільна робота, і саме тут тренується судження.
Тому я даю собі одне єдине правило: спочатку накидаю фреймінг самостійно — хай навіть грубо, хай навіть неправильно. І лише потім несу це до Claude, щоб відшліфувати.
ШІ — не просто інструмент, я вже писав про це. Справжній ризик — перестати помічати, коли ти вдаєшся до нього, щоб уникнути потрібних зусиль.