Цей допис був написаний мовою оригіналу — італійською — Паоло Гамбарделлою. Його перекладено агентом штучного інтелекту, і він може містити неточності.
Подивись на це:
Такі речі ставлять мене в непросте місце. З одного боку, я відчуваю ті самі емоції, які колись привели мене до цієї професії. З іншого — якесь дивне відчуття смутку. Я розумію, що навряд чи мені колись вдасться поставити своє ім’я під чимось настільки значущим, щоб його саундтрек відтворювали на GDC ось так — і щоб у залі перехоплювало подих.
І річ не в тому, що я цього не хочу — одразу розставлю крапки над «і». Просто є ціла низка речей, які від мене не залежать і які можуть або вивести мене на потрібний шлях, або ні. Уяви: ти слухаєш музику «свого» гри, а зал навкруги тихо скандує від захвату.
Саме до цього я прагну в кожній своїй роботі — але це не тільки в моїх руках. Залежить від купи факторів, більшість із яких я не контролюю. Якщо чесно з собою, найімовірніший сценарій — що нічого такого ніколи не станеться. Якщо дивитися на цифри, моя кар’єра навряд чи досягне таких висот.
Ось чому я вибираю фокусуватися на шляху, а не на пункті призначення. Я не з тих, хто каже «я вірю в цю гру, тому роблю її сам, бо вона має вийти за будь-яку ціну». Я людина, яка формувалася через клуби настільних рольових ігор. У нердівському середовищі, під альтернативну музику, ніколи не одягаючись за модою. Більше того — зневажаючи моду. Сьогодні я інший — я все ще той хлопець, але вже й дорослий чоловік зі своїми цінностями, і моя мета — передавати ці речі іншим. Для мене важливіші стосунки з моїми колегами, з командою.
Бо, як би сумно це не звучало, — це правда: швидше за все, я ніколи не працюватиму над чимось, що залишиться в пам’яті назавжди. Але головне — продовжувати вкладати душу в усе, що трапляється під руку.