Skip to content

Tag: howto

П’ять незручних питань про індустрію відеоігор

Цей допис був написаний мовою оригіналу — італійською — Паоло Гамбарделлою. Його перекладено агентом штучного інтелекту, і він може містити неточності.

Останніми місяцями одні й ті самі питання спливають знову і знову. Тон майже завжди тривожний — я спробував розкласти їх по поличках і відповісти по-своєму.

1. Ми робимо більше ігор, ніж ринок здатен поглинути?

Виробничі потужності зростають, AI обіцяє пришвидшити це зростання ще більше, але час гравців залишається тим самим. Логіка начебто залізна.

Але минулий рік, з одним із найбільш переповнених релізних календарів за довгий час, розповів іншу історію. Гравці мають набагато більше часу — і головне, набагато більше бажання купувати, — ніж ми думаємо. Щоб залишитися задоволеним покупкою, не обов’язково проходити гру до кінця. Достатньо глянути на власну бібліотеку в Steam: моя забита іграми, розпочатими й закинутими, до яких я рано чи пізно повернуся. Сам факт купівлі вже є частиною задоволення.

Ринок чудово поглинає добре зроблені ігри. Від перенасичення страждає посередній продукт — той, що у спокійний рік якось би проліз, а сьогодні зникає за тиждень. Я кажу це постійно і повторюватиму нескінченно: ігри — це мистецтво, і люди, які в них грають, відчувають, коли перед ними продукт, зроблений виключно заради продажів, а коли — щось створене, щоб розповісти унікальну історію.

2. Це криза фінансування, чи ми фінансуємо ігри за правилами, які вже не працюють?

Я схиляюся до другого варіанту. Індустрія перестала рости темпами кількарічної давнини, а інвестиційні моделі, побудовані на тих кривих зростання, застаріли. Той, хто приходить із бізнес-планом і прогнозами рівня 2020-го, цілком закономірно отримує у відповідь погляд на кшталт «та це стара пісня».

Є ще одна річ, про яку мало говорять. Роками вважалося, що поставити на чолі нової студії людину з великого AAA — це гарантія успіху. Керувати трьомастами людьми всередині вже існуючої структури — це одна професія. Будувати студію з нуля, з обмеженим бюджетом і без підстраховки — це зовсім інша. Це довели всі венчурні проєкти, за якими стояли колишні співробітники Riot, Blizzard та інших. Багато хто пообіцяв з три короби і мало що виконав — і інвестори це пам’ятають.

Інвестори хочуть бачити чіткі стратегії дистрибуції, які б трохи вибивалися зі звичної колії, бажано підкріплені конкретними цифрами. А якщо ваш бізнес будується не на зростанні, а на створенні інтелектуальної власності — краще шукати інші форми фінансування і не створювати собі зайвих головних болів.

3. Якщо AI робить виконання дешевшим і швидшим, що залишається незамінним?

Почну з самої передумови, бо вірю в неї мало. Я думаю, що AI зробить розробку масштабнішою — і лише потім, можливо, дешевшою.

Генерувати більше ассетів і більше коду означає, що хтось повинен їх переглядати, тестувати, відкидати, інтегрувати. Вузьке місце зміщується на рев’ю і QA, а там складність лише зростає. Коли ейфорія вляжеться, ми побачимо появу нових вузькоспеціалізованих ролей, щоб усе це утримувати в купі, і підсумковий рахунок виявиться вищим, ніж зараз. Якщо раніше я міг розробити одну механіку на певному рівні, а тепер можу паралельно розробляти п’ять — це також впливає на те, яку складність ми пропонуємо гравцям і як вони її сприймають.

То що ж залишається незамінним? Те, що було завжди: смак тих, хто вирішує, що залишити, а що викинути, стосунки зі своїми гравцями, вміння казати «ні». Чим більше матеріалу лежить на столі, тим дорожче коштує той, хто вміє приймати рішення.

4. Якщо сьогодні нікого не беруть на джуніорські позиції, хто буде сеньйорами завтра?

Це найпростіше питання — і саме тому мене дивує, що його продовжують ставити. Компанії, які існуватимуть завтра, — це ті, що сьогодні вирощують своїх джуніорів.

Кожна компанія, яка припиняє наймати джуніорів, робить вибір, який у цьогорічній таблиці Excel виглядає розумно. Якщо так роблять усі — через п’ять років ринок сеньйорів буде порожнім і шалено дорогим. Ті, хто вкладав у людей, коли це коштувало зусиль, отримають перевагу, яку неможливо буде просто купити.

Якщо ти джуніор — не впадай у відчай і зосередься на тому, щоб створювати, заявляти про себе і знайомитися з людьми. Якщо ти підприємець — подумай про майбутнє суспільства, в якому живеш.

5. Ми витісняємо творчий ризик з ігор?

Хороший дизайн — це баланс між тим, чого гравець очікує, і якимось ризикованим сюрпризом, який вибиває його з колії рівно так, як треба. Прибери весь ризик — і залишиться гра, яку всі впізнають і яку ніхто не запам’ятає.

Те, що великі компанії тяжіють до обережності, природно: їм є що втрачати, є акціонери, яких треба задовольняти, є франшизи, які треба захищати. Але ця обережність відкриває величезний простір для тих, хто малий, швидкий і готовий пробувати нове. Щоразу, коли великі гравці ховаються за перевіреною формулою, для когось іншого відчиняються двері.

Важливо завжди тримати в голові центральну фантазію наших ігор. По можливості зіставляти її з іншими медіа, з яких можна черпати щось нове. І наважуватися додавати це нове крізь призму власного творчого бачення — гравці дуже цінують саме такі речі.

Молоді люди матимуть те, чого не було у мене

Цей допис був написаний мовою оригіналу — італійською — Паоло Гамбарделлою. Його перекладено агентом штучного інтелекту, і він може містити неточності.

Пам’ятаю свою першу роботу в геймдеві: це була невелика компанія на півдні Італії, що займалась поставками аркадних автоматів і VLT. Компанія запустила проєкт власного автомата на базі Linux — його мали один раз відправити клієнтам, а ігри потім завантажувались через зовнішній накопичувач і смарт-карту для дешифрування.

Моя роль полягала в тому, щоб придумувати й розробляти ці ігри на власному рушії. На практиці я більшу частину часу писав на Lua. Університет я ще не закінчив і робив купу помилок. Не раз вставляв блокуючі виклики всередину циклу — і гра намертво зависала. Використовував глобальні змінні там, де не треба, і зміна в одному місці ламала щось зовсім в іншому кінці коду. Як я вже сказав, компанія була дуже маленька, і мій керівник часто помічав проблему надто пізно — коли вона вже перетворилась на пожежу. Що неминуче виливалось у напружені й нервові моменти.

Це була важка робота для людини без досвіду і без постійного наставника. Тепер я розумію, що справа була не лише в мені: у такій маленькій команді ні в кого просто не було часу переглядати мій код. Кодревʼю як ролі не існувало взагалі. І так, рядок за рядком, я накопичував технічний борг, навіть не усвідомлюючи цього.

Молодший розробник у моїй тодішній ситуації сьогодні мав би поруч AI-асистента, який ще до того, як код потрапить до керівника, підкаже: ось цей виклик заблокує цикл, а ця глобальна змінна вдарить по тобі через два тижні. По суті — той самий кодрев’ю, якого мені бракувало. Якщо думати, що вже найближчим часом нові джуніори не наступатимуть на ці самі граблі, — відверто кажучи, відлягає від серця.

Зрештою, завдання джуніор-розробника чи дизайнера завжди було одне й те саме: навчити машину стати грою. Мова, синтаксис і прийоми, щоб усе не посипалось, — це лише засіб. Якщо інструмент бере на себе цей засіб і обмежує катастрофи, у джуніора залишається більше простору для того, що насправді важливо: зрозуміти, чи гра працює і чи вона розважає.

Тому, коли я читаю, що Epic Games хоче розробити свій шутер із персонажами Marvel і Star Wars з підходом “AI-first” — де код і арт генерує ШІ, а люди керують і наглядають, — і коли Тім Суїні говорить про великий переворот для всієї компанії, я дивлюся на це з певним скептицизмом. І все ж відчуваю, що базовий намір (якщо відкинути, звісно, бажання скоротити витрати) позитивний і може зробити індустрію кращою.

Якби я сьогодні був джуніором, час, який мені повертає ШІ, я б витрачав на дві речі. Перша — нетворкінг: знайомитись з іншими розробниками, ходити на заходи, бути на виду. Друга — по-справжньому розуміти, чого хочуть гравці. Багато грати, але з критичним поглядом: брати успішну гру і питати себе, чому вона працює, яку потребу задовольняє, в який момент тягне зробити ще одну спробу, а в який — закрити. Той, хто грає в аркадний автомат, хоче відчути себе крутим за кілька секунд; той, хто грає в менеджмент-симулятор, хоче відчути контроль. Це запитання, які жоден ШІ не поставить за тебе, — і саме тут джуніор може справді щось привнести.

GDD за межами шаблону

Цей допис був написаний мовою оригіналу — італійською — Паоло Гамбарделлою. Його перекладено агентом штучного інтелекту, і він може містити неточності.

Коли мова заходить про game design document, про проєктну документацію, розмова зазвичай одразу переходить до шаблонів і стандартних форматів. На мою думку, так упускається можливість подивитися на ситуацію ширше. Бо формат — це лише один аспект, одна з п’яти складових хорошої проєктної документації.

Кілька місяців тому я писав про різницю між документом і документацією. Цей пост продовжує ту думку: якщо ми вже з’ясували, що документуємо щось конкретне, — що саме повинен містити документ?

П’ять точок зору

Щоб усе було наочніше, використаю простий приклад: буст у гоночній грі.

Знання. Насамперед, проєктний документ будується навколо набору знань, які гра або конкретна фіча має передати гравцям. Раніше я розповідав про player experience narrative — опис гри або фічі від імені захопленого гравця. Це допомагає визначити складові того, що ми описуємо, а отже — і skill atom’и, тобто знання, які ми передаватимемо. Задоволення завжди народжується з процесу відкриттів, схожого на творчий: грати — значить вчитися.

У випадку з бустом skill atom’и можуть бути такими: зрозуміти, коли шкала заповнена; відкрити, що буст у повороті призводить до втрати зчеплення; навчитися зберігати його для фінальної прямої. Кожне з цих відкриттів — маленьке, і кожне варте окремого опису.

Цілі. По-друге, документ містить цілі з точки зору гри. Вони конкретизуються у вигляді певних поведінок, яких ми очікуємо від гравців, а інколи — і емоцій, які хочемо викликати. Зазвичай відштовхуються від game pillar’ів (якщо вони є) і пояснюють, до якого результату потрібно прийти.

Для бусту ціль може звучати так: гравець використовує його хоча б раз за коло й відчуває викид адреналіну на прямій. Pillar має сенс лише тоді, коли він змушує від чогось відмовитися: якщо pillar — «швидкість», документ повинен пояснювати, чим ми жертвуємо заради неї, наприклад — жодних меню під час перегонів. А якщо ми очікуємо конкретної поведінки, одразу пишемо, як будемо її вимірювати. Ціль, яку не можна відстежити на плейтесті або в даних, — це просто побажання.

Геймплей. Далі — планування геймплею: конкретизація цілей гравця, контенту, активностей і можливих стратегій для подолання перешкод. У цьому розділі дуже часто зустрічаються блок-схеми, списки тощо.

Ось тут формат і виходить на сцену. Спосіб подачі геймплею має слугувати читачу. Для бусту діаграма зі станами (порожній, заряджається, повний, активний) скаже програмісту більше, ніж три сторінки тексту, тоді як таблиця зі швидкостями й тривалістю корисніша для того, хто займається балансуванням. Формат обирають залежно від змісту й аудиторії, і він може змінюватися від розділу до розділу.

Системи. Хороший проєктний документ не може оминути системи. Система — це група механік, які разом навчають гравця чогось: саме тому я сприймаю її як набір навчальних досвідів. Існують і незаплановані динаміки — іноді ми їх вчасно помічаємо, і вони стають частиною метагри.

Скотт Мерсер розповідає у короткому відео, як він проєктував Gruul the Dragonkiller — боса з World of Warcraft: Burning Crusade. Він хотів відтворити відчуття гри в музичні стільці — коли музика зупиняється і всі кидаються шукати місце. Перша механіка, Shatter, завдає шкоди тим, хто стоїть поруч з іншими, — так гравці вчаться розходитися. Мерсер одразу передбачає незаплановану динаміку: рейд міг би заздалегідь призначити кожному фіксовану точку, і весь фан зникне. Тому він додає Ground Slam, яка закидає кожного гравця у випадковому напрямку й змушує імпровізувати. Далі — затримка мережі: у 2007 році багато хто грав ще по модему, і кожен бачив інших на дещо різних позиціях. З’являється поступове уповільнення, яке дає клієнтам час синхронізуватися і — як бонус — нагнітає напругу. Нарешті, що більше гравців гине, то більше простору залишається, щоб розійтися, — і сутичка стала б надто легкою. Поступове зростання шкоди тримає всіх у тонусі й мотивує виживати.

Кожна механіка закриває діру, яку залишила попередня, і кожна змінює те, чого навчається гравець. Ось чому, якщо фіча, яку ми документуємо, є частиною більшої системи або впливає на інші системи, потрібно показати, що ми розуміємо загальну картину, і спробувати передбачити, як це все працюватиме. Повертаючись до нашого прикладу: якщо буст заряджається від підбирання предметів на трасі — це змінює і те, як гравець обирає траєкторії, і level design повинен це враховувати.

Виробництво. І нарешті, хороша проєктна документація допомагає вирішувати проблеми й дизайнерські задачі, а також орієнтує програмістів і художників у тому, які асети потрібні для успіху фічі або гри. Для бусту це означає перелік візуальних ефектів, звуків і рухів камери, а також фіксацію відкритих питань: що відбувається, якщо гравець активує буст під час стрибка?

У шаблонів є свої обмеження

Коли ми надто зосереджуємося на кінцевому форматі, є ризик утратити загальне бачення й пропустити частини, які один формат передбачає, а інший — ні.

Візьмемо однопейджер. Він чудово підходить для вирівнювання команди або пітчу ідеї паблішеру, але системи та їхні взаємодії туди просто не влізають. Багато класичних GDD-шаблонів, навпаки, мають безкінечно довгі розділи про геймплей і жодного — про знання, які гравець має засвоїти. Коли я обираю формат, я вже розумію, якою з п’яти складових жертвую, і документую її окремо.

Саме тому я використовую п’ять частин як чеклист — ще до того, як відкрити будь-який шаблон: знання, цілі, геймплей, системи, виробництво. Якщо чогось бракує — у документі є діра, незалежно від формату.

Прототип без команди

Цей допис був написаний мовою оригіналу — італійською — Паоло Гамбарделлою. Його перекладено агентом штучного інтелекту, і він може містити неточності.

Цього вихідного я був абсолютно зачарований новинами, які одна за одною з’являлися про декомпіляцію коду відеоігор. А до цього — цілий тиждень відкриттів, коли я зрозумів, що можу практично одразу втілити будь-яку ідею. Сам, не відволікаючи нікого.

Створи свій мікс

На роботі я зробив щось, що три місяці тому здавалося неможливим, але з очевидних причин не можу про це розповісти. У особистому житті я вивчаю каталонську і створив відеогру для своєї групи на основі виразу, який ми часто використовуємо: tros de quòniam — приблизно «людина з тирсою в голові». На заняттях ми грали в тривіал дієслів, тож я попросив викладачку дозволу його сфотографувати. Потім, використовуючи купу безкоштовних матеріалів з інтернету, ChatGPT допоміг мені структурувати власну версію.

Моя ідея полягала в тому, щоб залишити кидання кубика й додати цілі для виконання — як у мобільних пазлах, які дають набагато більше залученості. Є чотири кольори, по одному на кожну групу дієслів. Кожна правильна відповідь коштує десять очок, помножених на значення кубика, а заповнивши шкалу, ти захоплюєш «trosset» того кольору. Помилки не відкидають тебе назад, і немає таймера — бо мета тут навчатися.

Стартовий екран Tros de Tríviam

Якщо добре подумати, у цій грі немає жодного нового елемента. Тривіал із заняття, вправи з офіційних джерел, кубик і шкали прогресу з мобільних пазлів — усе це вже існувало. Творча робота полягала в тому, щоб вирішити, як це все зібрати докупи. Можеш спробувати тут, якщо вивчаєш каталонську.

Партія: чотири trossets для захоплення і кидання кубика

А тепер я бачу, що люди використовують Claude для декомпіляції ігор і змішування їх між собою. У відео нижче, наприклад, хтось об’єднав Skate від EA і Modern Warfare 2: гравець може переключитися від третьої особи, сісти на скейт і при цьому стріляти у ворогів.

Це абсолютно захоплює й дає нове дихання безлічі механік, які кочують із гри в гру.

Я уявляю майбутнє, де належність до екосистеми дозволяє гравцям пробувати ті міксі, які їх цікавлять. Проходиш Spider-Man і Wolverine — і потім використовуєш кожного персонажа в грі іншого. Нове життя для того, що ти вже купив. Справді захоплює!

Але як геймдизайнер я відразу думаю про проблеми. Spider-Man — акробат-імпровізатор: він б’є й відскакує від одного ворога до іншого, а його бої спроєктовані з розрахунком на простір і розкиданих по арені противників. Бої Wolverine — значно жорсткіші й брутальніші, цілком ближній бій. Закинь Wolverine у нью-йоркський світ Spider-Man — і одразу постає питання, як він переміщується між хмарочосами без павутини. Закинь Spider-Man у рукопашні сутички Wolverine — і його акробатичному ритму просто ніде розвернутися. Кожна гра будує ворогів, рівні й камеру навколо дієслів свого протагоніста. Найцікавіший мікс — той, що змушує тебе заново відкривати гру, яку ти вже знав.

Роздуми про творчість

Дехто може скривитися — і небезпідставно — перед цим потоком новинок, що навалюються за кілька тижнів. Справді, з цією темою пов’язано чимало етичних проблем. Утім, для мене творчість якоюсь мірою існує поза занадто свідомою логікою й розрахунком.

Ця ситуація з одного боку нагадує питання про гонитву за трендами — те, від чого я так натерпівся, працюючи в мобільному f2p. Наздоганяти тренди — це абсолютно антитворчий акт. Знати тренди — так, це збагачує наш кругозір, але творчість — це процес відкриття, а не точна наука. Хто женеться за трендами, завжди залишається на надто знайомій стороні. Хороший мікс бере щось, що гравець вже знає, і додає лише один сюрприз: достатньо знайомого, щоб увійти, достатньо нового, щоб залишитися.

Так само й ці нові інструменти відкривають величезну кількість можливостей. Наведу конкретний приклад: раніше, щоб зробити кілька прототипів і довести команді, що в мене є цікава ідея, мені потрібно було просити продюсерів виділити хоча б одного художника й одного програміста. Сьогодні мені це більше не потрібно. Я не витрачаю чийсь час — і це дає мені набагато більший простір для дослідження. Можу зробити п’ять кривих прототипів за один вечір, викинути чотири з них і відкрити речі, про які я навіть не знав, що варто питати.

Неможливо ігнорувати

Так, я використовую інструменти, засновані на масовому крадіжці інтелектуальної власності — це правда. Але вигода з чисто творчої точки зору — величезна. Є люди талановитіші за мене, які можуть обійтися без цього. Я — ні, і зараз я не застряг на місці.

Мій особистий ліміт — використовувати їх лише для прототипів. Я написав казку, La Principessa Melone, яку сподіваюся опублікувати італійською у грудні. Спочатку я проілюстрував її за допомогою ChatGPT, і саме завдяки тим зображенням зрозумів, чого хочу, — після чого пішов шукати справжніх художників, щоб намалювали її по-справжньому. Прототип допоміг мені зрозуміти, що мені потрібно, а книжку малюватимуть живі люди.

Не знаю, скільки це триватиме: є різні етичні й геополітичні питання, які можуть обірвати певні сервіси за лічені години. Тому нікому не раджу будувати свою стратегію на цих речах.

Але неможливо заперечувати, що ми стоїмо перед осліплюючим і в певному сенсі незбагненним сценарієм — бо все несеться шаленою швидкістю. Моя практична порада: прототипуйте багато й швидко, і тримайте важливі речі подалі від сервісу, який завтра може зникнути.

Від глибини витрат до глибини уваги

Цей допис був написаний мовою оригіналу — італійською — Паоло Гамбарделлою. Його перекладено агентом штучного інтелекту, і він може містити неточності.

Індустрія розваг використовує витрачений час як головний показник цінності продукту або сервісу.

Цінність = Час × (Дохід / Одиниця часу)

Я використовую LLM і машинне навчання вже кілька місяців, і на мою думку ця інновація принесе три речі: більше пропозиції, менше монетизаційних важелів і, головне, аудиторію, яка намагається вмістити все що може в менший відрізок часу. Якщо це так, попередня формула починає тріщати по швах. Час стає найдефіцитнішим ресурсом, і той, хто намагається рости лише за рахунок довших сесій, опиняється в конкуренції з усім іншим за ті самі хвилини. У такій ситуації вирішує те, скільки коштує кожна хвилина, яку гравець вирішує віддати тобі.

Судять по D1 і D7

Я роками працюю в мобільних іграх, і мою роботу дизайнера завжди оцінювали за Утриманням і Монетизацією. Перше закономірно веде до другого: D1, D7, DAU/MAU. Це має сенс, бо F2P-гра виживає завдяки обсягу людей, які щодня приходять і — що важливіше — повертаються. Чим частіше людина повертається, тим вища ймовірність, що вона почне витрачати в грі серйозні суми. Тому кожна фіча, яку я проєктував, мала рухати один із цих показників — інакше її відкидали.

Проблема в тому, що деякі фічі роблять свою роботу непомітно. Система, яка чітко підказує, що робити далі; маленький наративний момент, який надає сенсу сесії; інтерфейс, що прибирає зайве тертя — жодна з цих речей сама по собі не зрушить D7 в A/B-тесті. Тому вони опиняються в кінці списку, позаду чергової обмеженої події, яка навпаки одразу дає якийсь числовий результат. Я бачив, як цілі роадмапи перекошувалися у бік того, що легко атрибутувати, а ігри, які з цього виходили, всі мали одне й те саме обличчя.

Найболючіший приклад трапився зі мною торік. Я працював із великим клієнтом і однією з найкращих команд, яку мені довелося зустріти: творчі, компетентні люди, які справді вірили в проєкт. Цифри, що надходили, були цікавими — принаймні з мого погляду. Ми ще й вигадали з нуля новий жанр. Жоден показник не свідчив, що гра йде погано; вона йшла добре, просто не так добре, як очікувала материнська компанія, яка цілилася в якісь нереальні D1 і D7. Тиск зростав до такої міри, що, як я дізнався потім, проєкт закрили. Шкода. На мою думку, показники потрібні, щоб зрозуміти, куди не треба йти, — а коли вони стають єдиною міркою для оцінки ідеї, то врешті топлять навіть хороші. У тієї компанії, схоже, був у руках сильний продукт — і достатньо було просто дати людям працювати.

Медіум, який не вкладеш у переказ

Відеоігри загалом, не лише F2P, перебувають у цікавому становищі. Подумай про фільм чи подкаст: теоретично три години фільму можна замінити двохвилинним рекапом. З roguelike-ом таке не вийде — рану складно переказати… Цінність саме в тому, щоб грати! Як бізнес це ставить нас у привілейовану позицію, і я вважаю, що дає нам особливу перевагу перед іншими медіа.

Зараз ринок перебуває у фазі консолідації, тому повторює формули, які вважає перевіреними. Так відбувається на будь-якому зрілому ринку. До того ж, як я вже казав, нові технології теоретично дозволяють кожному члену команди виробляти більше.

Хто повертається

Я думаю, гравці завжди шукали унікальні ігри, і коли все починає схожатися, ця потреба стає гострішою. Не здивуюся, якщо ми почнемо вимірювати утримання інакше: дивлячись і на те, скільки з потрібних нам людей повертається. ХТО повертається — ось питання.

А щоб зрозуміти, хто повертається, треба дивитися, що він робить, коли повертається. Гравець, який двадцять хвилин налаштовує білд; той, хто читає кожен рядок діалогу; той, хто ігнорує легку нагороду, бо йому цікаве інше — кожен із них говорить тобі щось про те, що для нього важливо. Оптимізувати, колекціонувати, досліджувати, шукати сенс у тому, що робиш. Якщо будуєш гру навколо цих цінностей — такий гравець залишається на роки. Якщо ставишся до нього як до рядка в середньому D1 — втрачаєш його, навіть не помітивши.

Дехто скаже, що індустрія вже дивиться на «кого»: на китів, на гравців, які багато витрачають. Роками ми оптимізували глибину витрат — тобто наскільки глибоко людина готова лізти в гаманець. Глибина уваги — це інше: наскільки глибоко людина готова зайти в гру, розібратися в ній, говорити про неї, залишатися в ній. Часто ці два виміри збігаються, але коли ні — другий живе довше.

Дуже часто пристрасний гравець — той, що витрачає, приводить друзів і залишається з нами роками — не вилазить чітко з дашборду, який показує динаміку утримання D1. Проте такий гравець важить дуже багато для прибутковості гри.

Ставка на глибину

Саме тут, на мою думку, відбудеться наступна зміна — і скоро. Студія, яка будує свою стратегію навколо «глибини уваги», може мати нижчі цифри DAU і вигравати на маржі. На мікрорівні метрика може виглядати кисло, але на макрорівні картина перевертається.

На практиці це означає дивитися на інші числа: утримання на 90 або 365 днів найбільш залученої когорти замість середнього D1; скільки гравців доходять до найглибших систем; скільки приводять друга; скільки створюють щось навколо гри. Це повільніші й «шумніші» метрики — і саме тому сьогодні ніхто не виносить їх на верхівку дашборду.

Два дні, два ШІ, принцеса, яка стає динею

Цей допис був написаний мовою оригіналу — італійською — Паоло Гамбарделлою. Його перекладено агентом штучного інтелекту, і він може містити неточності.

Минулого тижня колега показав мені цікаве відео: геймдев змушує Astra від ChatGPT і Fable 5.1 від Claude працювати разом у Unreal Engine, щоб зібрати бос-файт у стилі Souls-like.

Саме по собі відео про розробку ігор, але мене вразило інше — побачити, як два різні ШІ працюють над одним матеріалом, а не один. Це нагадало мені казку, яка давно крутилася в голові: «Принцеса Дині». Я розповідаю її ввечері своїй доньці Марії Лаурі з самого її народження, а останній місяць у вільний час узявся нормально її записати. І подумав: чому б не спробувати те саме — з Claude і ChatGPT, але щоб нарешті дати обличчя персонажам?

Два дні я змушував обидва сервіси спілкуватися між собою: один пропонував персонажа, інший його правив або доповнював — аж поки не вийшов цілісний каст на всіх сторінках, від короля Мурашки до Туманки, що живиться пліткам тих, хто судить не дивлячись. Результат допоміг мені краще зрозуміти, хто ці персонажі насправді, і дав набагато чіткіше відчуття самої казки. Коли я показав Марії Лаурі принцесу і друзів, про яких розповідаю їй щоночі, вона аж рота відкрила: вперше вона їх побачила, а не просто почула.

Сьогодні вранці в залі я вже думав про наступний крок: знайти професійного ілюстратора, щоб довести книгу до ладу в оригінальному стилі, і — хто знає — може, самостійно видати свою першу казку.

У всьому цьому є й своя іронія. «Принцеса Дині» саме про Туманку, що живе чутками «кажуть, що…», і про людей, які сміються ще до того, як подивляться власними очима. Коли читаю коментарі різних сучасних луддитів, що одразу поспішають засудити використання ШІ, навіть не спробувавши його, — відчуваю, що потрапив усередину власної казки.

Принцеса Дині представляється королівству

Як привернути увагу в Інтернеті

Цей допис був написаний мовою оригіналу — італійською — Паоло Гамбарделлою. Його перекладено агентом штучного інтелекту, і він може містити неточності.

Є одна тривожна тенденція, яка буквально вибухнула за останні кілька місяців, принаймні в моїх соцмережах: публікувати чернетки або недороблені речі.

Я бачу досвідчених професіоналів, які викладають приклади нечистого геймплею — мабуть, щоб привернути увагу якогось клієнта чи роботодавця. Бачу джуніорів, які постять скріншоти з 3D-редакторів або ігрових рушіїв, очевидно щоб довести свою компетентність.

Шум, і більше нічого.

Я розумію бажання зайняти своє місце в індустрії та підтримую прагнення діяти; але проблема в тому, що саме ми показуємо.

  • Якщо твоя мета — розробити власну інді-гру, думай про те, щоб дати щось аудиторії, а не про «реакції», які можна назбирати в LinkedIn
  • Якщо хочеш отримати роботу, ніхто тебе не найме, побачивши, що ти вмієш відкривати програму.

Реальність індустрії

Вчора я читав цей дуже цікавий пост від одного з лідерів індустрії — на мій погляд, один із найточніших матеріалів за останні місяці. Реальність така: ми переживаємо момент консолідації (а не краху, як дехто каже), де інвесторська наратив більше не може обіцяти зростання. Зараз величезна кількість талановитих людей шукає роботу, і тому справді важко виділитися з натовпу.

Це інтуїтивно підштовхує до думки, що важливо звернути на себе увагу й відрізнитися від інших. В якомусь сенсі це правда, але я не вважаю, що для цього швидкість є такою вже важливою. Публікація недороблених речей, з одного боку, дозволяє раніше заявити про себе. З іншого — ми демонструємо свій недбалий бік.

Як же виділитися?

Ніякої чарівної формули у мене немає, але я в індустрії вже багато років і сам собі побудував позицію, тож дещо в цьому розуміюся. Найважливіше — це стосунки, які ми будуємо з іншими людьми; все, що допомагає будувати їх краще, йде нам на користь.

Якщо ти інді-розробник і хочеш дати видимість своєму проєкту, зроби все можливе, щоб якнайшвидше з’єднатися зі своїми ранніми прихильниками. Дізнайся, де вони є, спілкуйся з ними, намагайся справді зрозуміти, як вони грають, що купують і чому. Якщо знімаєш відео, щоб привернути увагу, зроби це з належним рівнем полішу.

Якщо ти фахівець без досвіду, замість того щоб показувати речі, які насправді може зробити будь-хто (ось моя сокира на artstation!), краще серйозно вчися й працюй, щоб зрозуміти, що в тебе є унікального, і показуй саме це якнайкраще. Не важливо як — важливий кінцевий результат і те, чому ти вважаєш його сильним.

Якщо ти досвідчений фахівець, показувати, що ти зробив новий прототип за кілька хвилин, не дасть нічого. Краще намагайся пояснити, чому з тобою варто працювати. Плекай стосунки, які вже маєш, діліться тим, що справді знаєш, — зокрема у форматі відео. Давай зрозуміти, що навчився думати про певні речі по-особливому.

Менше слопу, менше спаму — і більше живих зв’язків та передачі справжніх знань!

Дизайн і маркетинг: спільна мова

Цей допис був написаний мовою оригіналу — італійською — Паоло Гамбарделлою. Його перекладено агентом штучного інтелекту, і він може містити неточності.

Є одна приказка з Чіленто (це регіон на півдні Італії): «коли сили на спаді, пиха іде вгору».

Якось я брав участь у нараді щодо творчого бачення одного проекту й запропонував кілька «unique selling point» — тобто елементів, які могли б зробити його несхожим на інші. Я визначив ті, що вже, як мені здалося, були в повітрі, і додав власні ідеї. Так і почав розмову з командою. Моя роль не була керівною, але мені потрібно було підштовхнути дискусію і почути думки своїх директорів, щоб краще зрозуміти проект.

Мою пропозицію відхилили одразу: колега-дизайнер сказав, що «unique selling point» — це термін з маркетингу, а не з геймдизайну. Решта присутніх його підтримали, і розмова на цьому здохла. Мені це нагадало класичну ситуацію: я показую на місяць, а люди дивляться на палець. Я намагаюся показати щось — цікаве чи ні, неважливо — а люди критикують сам факт того, що я показую. Таке трапляється, коли роками робиш одне й те саме і починаєш думати, що вже все знаєш і вмієш. Але у світі відеоігор, де все залежить від величезної кількості людських і контекстуальних факторів, насправді ніхто нічого до кінця не знає.

Окрім миттєвого розчарування — і, може, я й сам не зовсім передбачив таку реакцію — мені прикро усвідомлювати, що багато дизайнерів не бачать цінності, яку геймдизайн привносить у бізнес. Вважати маркетинг чимось менш гідним і відірваним від усього іншого, просто способом щось продати — це, на мою думку, банальна неосвіченість. Особливо у 2026 році, коли технології дозволяють нам охоплювати більше функцій, ніж раніше, маркетинг містить елементи, які просто необхідно вбудовувати в геймдизайн.

Зводити маркетинг лише до акту продажу — груба помилка. Маркетинг потребує часу, це про побудову стосунків і довіри. Геймдизайн не може дозволити собі відриватися від цього процесу. Багато сучасних компаній ще до виходу будь-якої демки створюють Discord-сервери. Будують спільноти, так кажуть (хоча насправді це не зовсім справжні спільноти, але це вже інша розмова). Геймдизайнери присутні в цих спільнотах, взаємодіють із людьми, щоб зрозуміти, як покращити гру. Це і є маркетинг, якщо розібратися.

Коли ми говоримо про «unique selling point», то так, ми вводимо поняття продажу — але сама конструкція виразу натякає на намір, а не на конкретну дію. Щоб дійти до продажу, треба пройти через етапи, на яких геймдизайн є ключовим. Думати про те, чому гравець через 3–7 років захоче купити нашу гру, замість того щоб просто робити що заманеться прямо зараз — це зрілість. Це професійність. Це мистецтво.

Гарного тижня всім!

Орли в голубиному оперінні

Цей допис був написаний мовою оригіналу — італійською — Паоло Гамбарделлою. Його перекладено агентом штучного інтелекту, і він може містити неточності.

A volte romanticizziamo il lavoro al punto di ignorare quel momento, che arriva sempre, in cui procediamo automaticamente. Il nostro valore lo iniziamo a misurare con il tempo che investiamo in qualcosa, senza pensare al risultato reale e a ciò che stiamo per offrire ai giocatori.

Іноді ми так романтизуємо роботу, що не помічаємо момент — а він завжди настає — коли починаємо діяти на автопілоті. Свою цінність ми починаємо вимірювати часом, вкладеним у щось, не думаючи про реальний результат і про те, що врешті отримають гравці.

Я часто потрапляв у ситуації, де колеги працювали понаднормово заради самого факту понаднормової роботи або просто тому, що затягнулися в це нескінченне колесо. А це неминуче веде до того, що проєкти оцінюються неправильно, речі вважаються реалістичними, хоча без понаднормових годин вони такими не були б — і до того ж реальної цінності грі не додають.

Я не можу змінити таке ставлення, хоча й намагався. Але й сам у це не вписуюся — зайвих годин не відпрацьовую, особливо якщо вони не оплачуються.

Не згоден, але рухаємося далі

Сьогодні я вважаю за краще зосередитися на своїх завданнях, а не вступати в дискусії, бо помітив: люди одразу займають оборонну позицію.

З одного боку, я працюю над тим, що мені доручено, намагаюся завжди здавати вчасно і завжди з чимось зверху. З іншого — постійно пропоную покращення відносно початкового бачення, яке мені дають. Їх рідко приймають, але це допомагає мені думати про продукт і показати, на що я здатен.

  • Гра клієнта — не моя гра
  • Якщо клієнт доручає мені спроєктувати фічу, яку недостатньо обдумали, — спочатку я роблю її рівно так, як він каже
  • Пропоную те, що вважаю покращенням, але не відстоюю це зубами. Якщо клієнт каже ні — значить, ні. Знову ж таки, це не моя гра.

Показувати, а не говорити

У багатьох середовищах — особливо, треба визнати, у великих компаніях, де люди проходять шалено складні відбіркові випробування та мають демонструвати вражаюче резюме — словесні незгоди дуже часто сприймаються як напад. Особливо на дистанційці, без живого спілкування, я помітив: або це я не вмію сперечатися, або люди просто надто самолюбиві.

Якщо я хочу змінити щось у дизайні, я ніколи не піднімаю це на зустрічі. Мітинги для мене — інструмент виключно для того, щоб показати готовність працювати в команді і висловити похвалу. Натомість я вважаю за краще показати їм запропонований варіант і швидкий прототип з покращеною версією.

Орли в крандж не йдуть

Я як орел: літаю високо, а іноді пікірую вниз, щоб вирішити конкретні проблеми. Багато клієнтів хочуть бачити мене голубом — літати низько і гадити де попало.

У мене є досвід, щоб працювати ефективно, і витрачати більше годин, ніж потрібно, мені не треба. Я вважаю за краще зосередитися на тому, щоб здавати роботу високого рівня в межах свого контрактного часу. Я завжди підтримую інших з їхніми ідеями, навіть якщо вони дивні, але коли мій день закінчується — я вимикаюся.

А якщо мені платять як орлу, а хочуть, щоб я працював як голуб — то навіть краще: менше відповідальності!

Навчаючись користуватися платформами

Цей допис був написаний мовою оригіналу — італійською — Паоло Гамбарделлою. Його перекладено агентом штучного інтелекту, і він може містити неточності.

Вчора я пішов повечеряти з сім’єю в ресторан. Запитав подробиці про одну страву, офіціантка розповіла, я замовив. Коли страву принесли, деяких інгредієнтів, про які вона говорила, не було. Я звернув на це увагу, офіціантка пішла поговорити з кухарем, який передав мені через неї: «страва така й є».

Навряд чи я повернуся в той ресторан. І на мить подумав залишити негативний відгук у Google Maps. Пішов шукати заклад, почитав існуючі відгуки — знайшов купу позитивних і стільки ж негативних, причому негативні майже завжди про те саме, що й у мене.

Додати свій — це було б лити воду на млин. Зрештою, коли ми залишаємо такий відгук, то просто годуємо платформу і шкодимо людині, яка, може, того вечора просто помилилася. Я махнув рукою. Якщо хтось у майбутньому запитає мене пораду щодо ресторану, не рекомендуватиму цей — і все.

Що мене вразило, коли я подумав про це пізніше, — так це чому та страва так мене дратувала. Річ була не лише у відсутніх інгредієнтах. А в тому, що пояснення («страва така й є») не залишало мені жодного контролю: я не міг зрозуміти, що сталося, не міг цього уникнути наступного разу, вся відповідальність лежала поза мною і подавалася як непорушне правило закладу. Якби кухар сказав мені: «Ви праві, ми забули, зараз переробимо» — я, мабуть, вийшов би задоволеним попри все. Це той самий механізм, через який гравець програє і злиться не стільки через поразку, скільки тому що не розуміє, чому програв і що змінити наступного разу. Негативні відгуки — про ресторани чи ігри — частіше народжуються саме з цього типу фрустрації, а не зі складності як такої.

І гравці залишають відгуки на платформах набагато частіше, ніж клієнт залишає відгук про ресторан за рогом. Той відгук у Steam безпосередньо впливає на продажі гри. Саме тому платформи в моїй індустрії витіснили навіть особисті рекомендації: ваша думка, якщо ви її там напишете, має реальну вагу (на відміну від місцевих забігайлівок — і слава богу).

Як виживати в таких умовах?

Я дивився інтерв’ю з одним дизайнером, який заявляє, що не грає в інші ігри, аби не піддаватися впливу під час розробки. Інтерв’юер зауважує, що Сігеру Міямото теж неодноразово казав, що використовує подібну техніку — щоб приходити до власних рішень, а не копіювати те, що вже існує.

Я працюю рівно навпаки, мабуть тому, що не роблю власні ігри, а працюю на замовників (клієнтів і GSC Game World, на момент написання цього тексту). Коли починаю новий дизайн, я завжди шукаю унікальні й особливі елементи, відштовхуючись від того, що конкуренти вже роблять. Тут діє правило Парето: 80% — речі вже знайомі, 20% — новизна. Для цього використовую кілька платформ:

  • Gemini і Claude — для досліджень
  • Steam — щоб вивчати capsule й описи конкурентів і читати відгуки
  • YouTube — для швидкого «плейтесту на відстані»

Конкретний приклад: якщо я працюю над системою прогресії, спочатку йду на Steam читати, що гравці ненавидять або люблять у вже виданих подібних системах (це мої 80% — те, що аудиторія вже очікує і впізнає). Потім дивлюся, де всі конкуренти надто схожі між собою — бо саме там є простір для 20% новизни, яка робить гру помітною, не лякаючи тих, хто її вперше запускає.

Це також залежить від типу роботи: я не можу поводитися як «незрозумілий геній», коли працюю на клієнта, — мушу виконувати його вимоги максимально професійно. Але я не сприймаю це як творчий компроміс. Спочатку подивитися, що вже існує, і зрозуміти, що можна переосмислити, перекомбінувати або переналаштувати — це повноцінний метод роботи, а не нав’язане обмеження: майже завжди найрозумніший хід — не вигадувати з нуля, а знайти правильний важіль у тому, що вже працює.

Платформи в цьому сенсі дуже допомагають мені пришвидшити завдання і принести конкретні дані, щоб бути на одній хвилі з клієнтом. Ті самі платформи, які тепер домінують у індустрії відеоігор, надають і найціннішіші інструменти для вдосконалення моїх послуг. Але з іншого боку, найвправніші творці використовують їх інакше і роблять усе можливе, щоб не піддаватися їхньому впливу в момент, коли треба створити щось справді своє.

Мабуть, відповідь не в тому, щоб обирати між двома підходами, а в тому, щоб знати, коли застосовувати кожен із них. Платформи як інструмент дослідження — коли працюю на інших і маю зрозуміти, що очікує ринок. Тиша — коли працюю над чимось власним і хочу, щоб це народилося з ідеї, а не з порівнянь. І в обох випадках урок із ресторану залишається тим самим: читаєш ти відгуки чи проєктуєш систему, яка їх генеруватиме, — правильне питання не «наскільки суворий вирок», а «чи розуміє гравець, чому так сталося, і чи відчуває, що наступного разу може щось змінити».