Skip to content

Tag: ideas

Клонувати гру зі штучним інтелектом: це потрібно робити?

Цей допис був написаний мовою оригіналу — італійською — Паоло Гамбарделлою. Його перекладено агентом штучного інтелекту, і він може містити неточності.

Марк Браун, творець Game Maker’s Toolkit, опублікував відео, в якому розповідає історію, що може стосуватися будь-кого, хто сьогодні робить ігри — великі чи маленькі.

Що сталося

Двоє угорських розробників-аматорів за допомогою Claude Code створили словесну гру, яку самі описують як «Word Play із купою всього поверх». Word Play — це рогалик зі словами, який Марк випустив у 2025 році. На це їм знадобилося одинадцять днів: вони додали таймер, щоденний челендж, мультиплеєр і мета-прогресію. Перш ніж щось робити, вони написали Марку — запитали, як він до цього ставиться, і пообіцяли тримати гру в приватному доступі, якщо він проти.

Марк провів двадцять хвилин, розмірковуючи вголос: він втрачає гроші, клони існували завжди, ШІ йому не до вподоби, а їхня гра в деяких місцях краща за його. Зрештою він так нічого й не вирішив і попросив глядачів поділитися думками.

Я дивився відео з особливої позиції, бо ці інструменти використовую щодня. Я працюю з Claude і ChatGPT у парі: один перевіряє одного. На роботі, у GSC, вони мені потрібні для створення прототипів, оновлення документації, розуміння великої кількості текстів, написаних українською, та зіставлення інформації з величезного масиву документів. Вдома цей блог з’явився вже дев’ятьма мовами, і я повернувся до своєї гри про собаку: з одного боку переношу її з Blueprint на C++, з іншого — закладаю основи механік і game feel. Результати мене щиро дивують.

На мою думку, двоє угорців зробили все правильно. Вони створили щось, що їх захоплювало, і перш ніж виходити на люди — спитали. Їхній контент цілком легітимний. Марк має рацію, що переймається, бо Word Play досі приносить йому дохід щомісяця — але на його місці я б побачив у цьому можливість. Двоє людей, які провели сотні годин у твоїй грі, знають її вздовж і впоперек і вже зробили функції, які ти не встиг добудувати, — чому б не залучити їх до оригінальної гри? Вони могли б займатися live-операціями, оновленнями, новими режимами. Сам Марк визнає, що після виходу був надто втомлений, щоб продовжувати. Мені здається, це куди перспективніший шлях, ніж відео зі скаргами.

Клон чи оммаж?

Де проходить межа? Для мене клонувати — означає «мені не цікавий продукт, мені цікавий лише результат». Натхнення, і навіть копіювання, можуть бути чудовим способом віддати шану минулому. Сам Word Play походить від Balatro, той — від Luck Be a Landlord, а той — від Slay the Spire.

Межа визначається тим, наскільки тобі важливо, щоб ця річ з’явилася на світ — заради неї самої. Єдине питання, яке варто собі поставити: це варто робити? Гроші й підписники — потім.

У відео є момент, який мене зачепив. Марк читає логи чату й бачить, як Claude додає двадцять один модифікатор за один раз — а йому написання цього коду коштувало місяців. Я розумію цю фрустрацію, і це нормально. Фермер сьогодні використовує комбайн замість коси. Ніхто не вимагає від нього сумувати за косою.

Марк також згадує Лукаса Поупа, автора Papers, Please, який перестав розповідати про свої ігри до виходу — через страх клонів. Це його вибір, і я його поважаю. Але я переконаний, що люди завжди обиратимуть нову гру Лукаса Поупа замість можливого клону. Гравці йдуть за автором, його смаком, його поглядом на речі.

Ще є порада якогось директора з Valve: не спирайся на єдину механіку, бо її надто легко скопіювати. Поради, особливо від тих, хто не варився у цьому казані, завжди варто брати з великою щіпкою солі.

Якщо твоя гра знаходить свій ринок, іноді вистачає й однієї механіки. Справжня робота починається потім — коли треба її підтримувати. І тут технологія грає на нашому боці: сьогодні розвивати ігри економічно доступно там, де раніше їхня підтримка просто не окупалася. Той самий інструмент, що лякає Марка, міг би допомогти йому повернутися до Word Play і нарешті доробити щоденний челендж і speedrun-режим, які, за його ж словами, залишилися незавершеними десь у коді.

Що я виніс для себе

Марк отримав того листа і зміг перетворити його на відео, яке переглянули тисячі людей, — тому що роками будував аудиторію. Це і є справжній актив: ті, хто за тобою стежить, чекають на твою наступну гру, а код може переписати будь-хто за дванадцять хвилин. Тож нові інструменти — використовуймо їх для того, щоб краще розвивати те, що заслуговує на розвиток.

А що б ти сказав Марку? І що б ти сказав двом угорцям? Пиши мені особисто у LinkedIn.

Більше діалогу, менше мегафона

Цей допис був написаний мовою оригіналу — італійською — Паоло Гамбарделлою. Його перекладено агентом штучного інтелекту, і він може містити неточності.

Хочу трохи оновити свою онлайн-присутність. До цього блог, LinkedIn і кілька подкастів були моїми трьома опорами. Але тепер видавець нарешті прокинувся і береться переглянути мою книгу та допомогти мені дістатися до потенційних читачів — тож хочу покращити спосіб, у який я спілкуюся зі світом.

Game Design in Practice

Книга називається Game Design in Practice: A Professional’s Guide to Entertainment Ideation, а видає її Jettelly — видавництво з Торонто, що випускає книги й курси для розробників відеоігор.

Це практичний посібник із фази ідеації — того моменту, коли сира ідея набуває форми й перетворюється на концепт. Я вклав туди все, що засвоїв за роки роботи в мобільній та інді-розробці: розуміти, чого гравці шукають у розвагах, виходити за межі жанрових ярликів, щоб знайти фундаментальний досвід гри, проводити мозкові штурми з командою, будувати ігрові прототипи і врешті продавати свою візію через брифи, пітч-деки та демо.

Виходитиме англійською, у форматі електронної книги, розділ за розділом. Якщо цікаво — на сторінці книги вже можна записатися до вишліста.

До сьогодні я використовував ці інструменти в односторонньому режимі. Публічні коментарі мене не надто приваблюють — зокрема тому, що нерідко доводиться їх модерувати. Я надаю перевагу приватним контактам: вони дають змогу будувати справжні стосунки й вести повноцінний діалог із людьми. Вони подарували мені багато радості й нових друзів. Тому настав час переосмислити свою комунікаційну стратегію й зробити такі зустрічі простішими.

Паралельно з книгою я розробляю кілька ігрових ідей, тож можу додати відеовимір. Думаю про короткі вертикальні відео, де я коментую відеогру, поки її видно в кадрі: що працює, що б я змінив, яка ідея за цим стоїть. З однією відмінністю: гра була б моя. Так я міг би зацікавити людей, яким легше сприймати інформацію візуально, — а там, дивись, відкриються й нові можливості. Це ще й термометр, щоб зрозуміти, наскільки свіжі мої ідеї, тож рано чи пізно спробую.

Одна з проблем — мова. Італійська — моя рідна, але мій італійський просякнутий кастильською, бо я вже дуже давно живу в Іспанії. Я роблю помилки й використовую конструкції, які в Італії не вживають; результат зрозумілий, але для мого перфекціонізму — замало. Англійська — мова бізнесу, але контенту англійською тисячі, і там використовують живий та різноманітний сленг, якого мені не вистачає. Іспанська теж могла б підійти, але я не певен. А ти якою мовою хотів би мене читати й слухати?

На сьогодні новини такі: рухаюся вперед із книгою і продовжую робити свої ігри. Можу собі це дозволити лише завдяки новим технологіям, які дають змогу вести кілька справ одночасно й будувати під себе потрібні інструменти.

Якщо маєш пораду щодо мови, відео чи будь-чого іншого — пиши мені в приватні повідомлення на LinkedIn: я слухаю.

Інвестування означає брати на себе зобов’язання

Цей допис був написаний мовою оригіналу — італійською — Паоло Гамбарделлою. Його перекладено агентом штучного інтелекту, і він може містити неточності.

Деякий час тому я написав казку і знайшов художницю, яка допомагає мені її візуалізувати. Вона надсилає мені ескізи щотижня на перегляд. Я даю зворотний зв’язок, вона вносить правки — загалом 16 зображень. Усе це забирає в мене дуже багато часу, а виникло з бажання залишити щось своїй доньці на той випадок, якщо мене не стане раптово. Я не розраховую на успіх чи мільйони проданих примірників, усвідомлюю рівень свого оповідання і власні обмеження. Роблю це виключно заради творчості.

Машинне навчання допомогло мені візуалізувати цю казку і підштовхнуло до пошуку професіонала для її ілюстрування. Це, безперечно, добре, але мушу визнати: проект забирає більше особистого часу, ніж я очікував. Делегувати — це не просто вкласти гроші й зекономити час, це означає взяти на себе зобов’язання працювати над чимось разом з іншою людиною. Про це я надто часто забуваю і беруся за тисячу проектів, які потім не доводжу до кінця. Це доволі поширена риса серед творчих людей, і сьогодні хотів поділитися нею з тобою.

Сподіваюся опублікувати свою казку до Різдва, надрукувати кілька примірників каталанською і подарувати їх усім дітям з класу Марії Лаури. Потім розміщу посилання у своєму блозі та LinkedIn, щоб її можна було придбати італійською та каталанською.

Ігри як іграшки

Цей допис був написаний мовою оригіналу — італійською — Паоло Гамбарделлою. Його перекладено агентом штучного інтелекту, і він може містити неточності.

Останніми днями я писав про те, що залишається цінним, коли скопіювати гру стає справою однієї хвилини, і про прототипи, народжені з мікшування існуючих ігор. Сьогодні повертаюся до теми, але вже з боку аудиторії — завдяки двом матеріалам, які потрапили до мене майже одночасно.

Розібрати і зібрати знову

Перший — відео з каналу AI Search, де пояснюється, як використовувати ШІ для декомпіляції ігор і подальшого їх схрещування між собою. Паркур із Mirror’s Edge усередині Skyrim, Minecraft усередині GTA, Людина-Павук у грі про Бетмена. Портування паркуру, розповідає автор, зайняло приблизно один день. Його висновок:

“Think of it as like copying and pasting various elements from different games to create a completely new game.”

Багато з цих машапів розсипаються — колізії та фізика поводяться як хочуть. Майже жоден не стане повноцінним продуктом. І все одно купа народу їх дивиться, повторює і ділиться ними.

Ось що мене захоплює. Для певної частини аудиторії гра перетворилася на іграшку. Цілі, які ми проєктуємо, стають необов’язковими; задоволення — у тому, щоб відкрити коробку, витягнути всі деталі й зібрати щось, чого ніхто не передбачав.

Що їм насправді потрібно

Другий матеріал — великий пост Сета Годіна про те, які бізнеси зі ШІ варто будувати. Годін пише, що в основі майже кожної покупки лежать три рушійні сили: статус, належність і позбавлення від страху. Поверх них він кладе проміжний шар — контроль, трансформація, причетність до якоїсь історії.

Ті, хто робить машапи, живуть саме в цьому шарі. Вони хочуть контролювати гру, яку люблять, хочуть її трансформувати і хочуть показати результат таким самим, як вони самі. Кожна спільнота, що обмінюється такими експериментами, — це мережевий ефект, за який нікому не довелося платити.

А потім є фраза, яка вдарила мене найбільше — саме як геймдизайнера:

“Mechanics without a story is the race to the bottom.”

Годін говорить про стартапи. Але це стосується і нас. Якщо механіку можна витягнути за день, сама по собі вона мало що варта. Гравець шукає історію, яку ця механіка дозволяє йому розповісти.

Пес із Fallout у Human: Fall Flat

Я спробував поглянути на свою гру, Pawtners Case, крізь цю призму.

Візьми Dogmeat — пса з Fallout 4, якому можна наказати шукати предмети й приносити їх. Постав його в Human: Fall Flat — фізичний пазл від No Brakes Games, де Боб блукає своїми снами й хапає все навколо кволими руками. Результат дуже нагадує Pawtners Case: собака-поліцейський у сновидному місті, дві кнопки, предмети, що підбираються зубами, і фізика, яка змушує сміятися.

Сьогодні я міг би побачити такий машап у дії ще до того, як написати рядок коду. Це був би приватний і непублікабельний прототип — але цілком достатній, щоб зрозуміти, чи працює відчуття.

Є ще одна деталь, яку тепер я читаю інакше. У Pawtners Case кожна справа вирішується трьома способами: нуб, про і хакер. Хакерський шлях — для тих, хто використовує фізику й рівні, щоб дістатися фіналу по-своєму, тобто для тих, хто поводиться з грою як з іграшкою. Я проєктував це як додаткову фічу. Можливо, вона звертається до найцікавішої аудиторії з усіх.

Отже, це бізнес?

Для тих, хто робить машапи, — майже ніколи. Для тих, хто пропонує їм легальний пісочниця, деталі для комбінування і сцену, — дуже ймовірно, що так. Roblox, Mario Maker і Fortnite Creative доводять це вже роками.

Для тих, хто проєктує ігри, питання змінюється: наскільки легко розібрати мою гру на деталі — і що гравці з них зберуть?

Якщо копіювання гри стає буденним, що залишається цінного?

Цей допис був написаний мовою оригіналу — італійською — Паоло Гамбарделлою. Його перекладено агентом штучного інтелекту, і він може містити неточності.

Якщо копіювати ігрові механіки та цілі системи стає дедалі простіше, що залишається цінним? Я думаю, відповідь — у лайв-операціях.

Прийшов я до цього через цілком конкретний досвід. Півроку тому мені доводилося писати промпти, щоб змусити LLM-сервіси зробити те, що мені потрібно. Потім я перейшов до markdown-файлів із детальними інструкціями. Сьогодні мені достатньо записати відео і пояснити голосом, тикаючи пальцем у екран, чого саме я хочу. Кожен крок знижував поріг між ідеєю та її реалізацією, і я не бачу причин, чому це мало б зупинитися.

А це неминуче підводить мене до думки, що ми наближаємося до точки, де систему прогресії, ігровий луп або вдалу механіку можна буде відтворити за кілька днів. Код і дизайн-ідеї перестають бути стійкою перевагою. Те, що не скопіюєш одним відео, — це робота після запуску: сезонні події, оновлення, вміння слухати спільноту, стосунки з креаторами, які розповідають про гру. Лайв-операції — це люди й час, а час не дублюється.

Щось схоже вже сталося з музикою. Музиканти пройшли шлях від живих виступів до радіо, потім до студійних записів, аж до цифрових платформ, де заробляють майже нічого. Як виживати? Грати живцем. Для них це повернення до витоків, мало не вимушений вибір.

У нашому випадку це еволюція, бо ніхто не змушує нас крутити назад. Ті, хто завжди виграє, — це ті, кому вдається знайти свою нішу, свою аудиторію. І це ставатиме дедалі важливішим. Оскільки додати механіку «на льоту» стає елементарно, різниця буде у тому, яку наративну імпровізацію компанії майбутнього зможуть вести зі своєю аудиторією. Я думаю про студії, що розповідають про розробку в режимі реального часу, показують рішення та помилки, дають гравцям відчути себе частиною історії, яка ще триває. Імпровізований наратив — це саме воно: будувати його разом із людьми, день за днем, а не запакувати один раз перед запуском.

Гру рано чи пізно скопіює хтось завгодно. Раніше — лише компанії такого ж чи більшого масштабу, тепер — буквально будь-хто. А от аудиторія, яка йтиме поруч із самого початку, — не дублюється.

Я віддаю перевагу будувати

Цей допис був написаний мовою оригіналу — італійською — Паоло Гамбарделлою. Його перекладено агентом штучного інтелекту, і він може містити неточності.

Якщо довго працюєш в одній компанії, завжди знайдеться група людей, які постійно скаржаться. На продукт, на дедлайни, на керівників, на інші команди. Найбільше мене дратує те, що зазвичай це нікуди не веде. Скарги займають місце, де могла б бути робота.

Скаржитися іноді має сенс: є реальна проблема, ти її озвучуєш, намагаєшся вирішити. Коли людина виговорюється, вона може шукати три речі:

  1. щоб її почули,
  2. щоб її підтримали,
  3. щоб їй допомогли.

Вислухати й підтримати мало допомагають зняти стрес, а от запропонувати рішення чи інший погляд на ситуацію — вже інша справа. Якщо скарга нікуди не веде, це зазвичай просто шум.

Незручний бік створення

В іграх ми бачимо це постійно:

  • Несправедливий бос — це привід повідомити про проблему і, якщо можливо, її виправити.
  • Складний бос вбиває тебе, дає зрозуміти чому, і за три секунди ти знову в грі.

Здорове роздратування спрямоване до майстерності. Скарга — це коли ти застряєш на екрані «гейм овер» і розповідаєш кожному, хто проходить мимо, який жахливий був цей бос.

Створювати — це теж незручно. Це може стати приводом відчувати себе кращим за інших, і є процеси, які дійсно зламані, де назвати речі своїми іменами вже є частиною роботи. Між компанією, де щось можна змінити, і компанією, де нічого не змінюється, перший випадок впізнається по тому, як люди реагують, коли хтось щось пропонує.

Перш ніж критикувати

Моє правило, зрештою, просте. Бачу проблему — пропоную рішення. Можу — роблю. Якщо після всього цього бачу, що справи йдуть не туди, — іду сам. Залишатися в місці, де нічого не змінюється, і скаржитися — це третій варіант, якого я хочу уникати. Таке траплялося, але з віком і дітьми це дедалі важче собі дозволити.

Перш ніж говорити погане про щось — хто міг би це змінити? Якщо відповідь — не та людина, що стоїть переді мною, таку розмову краще не починати.

Від глибини витрат до глибини уваги

Цей допис був написаний мовою оригіналу — італійською — Паоло Гамбарделлою. Його перекладено агентом штучного інтелекту, і він може містити неточності.

Індустрія розваг використовує витрачений час як головний показник цінності продукту або сервісу.

Цінність = Час × (Дохід / Одиниця часу)

Я використовую LLM і машинне навчання вже кілька місяців, і на мою думку ця інновація принесе три речі: більше пропозиції, менше монетизаційних важелів і, головне, аудиторію, яка намагається вмістити все що може в менший відрізок часу. Якщо це так, попередня формула починає тріщати по швах. Час стає найдефіцитнішим ресурсом, і той, хто намагається рости лише за рахунок довших сесій, опиняється в конкуренції з усім іншим за ті самі хвилини. У такій ситуації вирішує те, скільки коштує кожна хвилина, яку гравець вирішує віддати тобі.

Судять по D1 і D7

Я роками працюю в мобільних іграх, і мою роботу дизайнера завжди оцінювали за Утриманням і Монетизацією. Перше закономірно веде до другого: D1, D7, DAU/MAU. Це має сенс, бо F2P-гра виживає завдяки обсягу людей, які щодня приходять і — що важливіше — повертаються. Чим частіше людина повертається, тим вища ймовірність, що вона почне витрачати в грі серйозні суми. Тому кожна фіча, яку я проєктував, мала рухати один із цих показників — інакше її відкидали.

Проблема в тому, що деякі фічі роблять свою роботу непомітно. Система, яка чітко підказує, що робити далі; маленький наративний момент, який надає сенсу сесії; інтерфейс, що прибирає зайве тертя — жодна з цих речей сама по собі не зрушить D7 в A/B-тесті. Тому вони опиняються в кінці списку, позаду чергової обмеженої події, яка навпаки одразу дає якийсь числовий результат. Я бачив, як цілі роадмапи перекошувалися у бік того, що легко атрибутувати, а ігри, які з цього виходили, всі мали одне й те саме обличчя.

Найболючіший приклад трапився зі мною торік. Я працював із великим клієнтом і однією з найкращих команд, яку мені довелося зустріти: творчі, компетентні люди, які справді вірили в проєкт. Цифри, що надходили, були цікавими — принаймні з мого погляду. Ми ще й вигадали з нуля новий жанр. Жоден показник не свідчив, що гра йде погано; вона йшла добре, просто не так добре, як очікувала материнська компанія, яка цілилася в якісь нереальні D1 і D7. Тиск зростав до такої міри, що, як я дізнався потім, проєкт закрили. Шкода. На мою думку, показники потрібні, щоб зрозуміти, куди не треба йти, — а коли вони стають єдиною міркою для оцінки ідеї, то врешті топлять навіть хороші. У тієї компанії, схоже, був у руках сильний продукт — і достатньо було просто дати людям працювати.

Медіум, який не вкладеш у переказ

Відеоігри загалом, не лише F2P, перебувають у цікавому становищі. Подумай про фільм чи подкаст: теоретично три години фільму можна замінити двохвилинним рекапом. З roguelike-ом таке не вийде — рану складно переказати… Цінність саме в тому, щоб грати! Як бізнес це ставить нас у привілейовану позицію, і я вважаю, що дає нам особливу перевагу перед іншими медіа.

Зараз ринок перебуває у фазі консолідації, тому повторює формули, які вважає перевіреними. Так відбувається на будь-якому зрілому ринку. До того ж, як я вже казав, нові технології теоретично дозволяють кожному члену команди виробляти більше.

Хто повертається

Я думаю, гравці завжди шукали унікальні ігри, і коли все починає схожатися, ця потреба стає гострішою. Не здивуюся, якщо ми почнемо вимірювати утримання інакше: дивлячись і на те, скільки з потрібних нам людей повертається. ХТО повертається — ось питання.

А щоб зрозуміти, хто повертається, треба дивитися, що він робить, коли повертається. Гравець, який двадцять хвилин налаштовує білд; той, хто читає кожен рядок діалогу; той, хто ігнорує легку нагороду, бо йому цікаве інше — кожен із них говорить тобі щось про те, що для нього важливо. Оптимізувати, колекціонувати, досліджувати, шукати сенс у тому, що робиш. Якщо будуєш гру навколо цих цінностей — такий гравець залишається на роки. Якщо ставишся до нього як до рядка в середньому D1 — втрачаєш його, навіть не помітивши.

Дехто скаже, що індустрія вже дивиться на «кого»: на китів, на гравців, які багато витрачають. Роками ми оптимізували глибину витрат — тобто наскільки глибоко людина готова лізти в гаманець. Глибина уваги — це інше: наскільки глибоко людина готова зайти в гру, розібратися в ній, говорити про неї, залишатися в ній. Часто ці два виміри збігаються, але коли ні — другий живе довше.

Дуже часто пристрасний гравець — той, що витрачає, приводить друзів і залишається з нами роками — не вилазить чітко з дашборду, який показує динаміку утримання D1. Проте такий гравець важить дуже багато для прибутковості гри.

Ставка на глибину

Саме тут, на мою думку, відбудеться наступна зміна — і скоро. Студія, яка будує свою стратегію навколо «глибини уваги», може мати нижчі цифри DAU і вигравати на маржі. На мікрорівні метрика може виглядати кисло, але на макрорівні картина перевертається.

На практиці це означає дивитися на інші числа: утримання на 90 або 365 днів найбільш залученої когорти замість середнього D1; скільки гравців доходять до найглибших систем; скільки приводять друга; скільки створюють щось навколо гри. Це повільніші й «шумніші» метрики — і саме тому сьогодні ніхто не виносить їх на верхівку дашборду.

Бізнес, який я обрав

Цей допис був написаний мовою оригіналу — італійською — Паоло Гамбарделлою. Його перекладено агентом штучного інтелекту, і він може містити неточності.

Вчора я переглянув це інтерв’ю з CEO Bulkhead, творців Wardogs — мультиплеєрного онлайн-шутера від першої особи.

Я одразу знав, що реакція не забариться і що слова цієї людини — ідеальний матеріал для дешевих кліків і черговий привід поговорити про кранч у LinkedIn.

Сьогодні друг-письменник скинув мені ось цю замітку іншого письменника.

Бізнес, який я обрав

Ніхто не змушував мене робити відеоігри. Моя справжня пристрасть — думати про те, який досвід передати через медіум. Найбільше мені подобається відкривати нові культури і знаходити яскравих людей, з якими можна говорити й сперечатися про творчі речі. Моя мрія — поставити підпис під кількома іграми, які залишать слід.

Я роблю ігри не для того, щоб розбагатіти, і не наодинці (хоча довелося спробувати, щоб це зрозуміти). Я роблю ігри, бо так вирішив — з чистої любові, якщо завгодно. Для мене, враховуючи що на роботу йде більша частина мого неспального часу, важливо намагатися побудувати щось грандіозне, а не просто підтримувати порядок на городі.

Коли працюю на когось, я завжди шукаю проєкти, які мене запалюють. Я не працюю лише заради того, щоб оплатити рахунки, — намагаюся займатися тим, що мені справді до душі. А це іноді має свою ціну: зайнята голова, понаднормові години. Час, відібраний у родини.

Те саме стосувалося і моєї сім’ї: мама — педіатр — працювала значно більше, ніж вимагала норма. Батько не спав ночами, щоб писати судові документи, — він адвокат. Брат — суддя, і теж відбуває важкі зміни без жодної додаткової оплати. Моя родина навчила мене, що кранчу як такого не існує: є речі, які треба зробити, і ці речі потребують часу.

Нещодавно я вирішив перейти від мобільного free-to-play до PC/Console ігор — і це тягне за собою величезну кількість додаткових годин. Це мій вибір, і я розумію його наслідки. Ми дуже часто говоримо про свої права, але вкрай рідко — про свої обов’язки.

Окаріна безсмертна

Цей допис був написаний мовою оригіналу — італійською — Паоло Гамбарделлою. Його перекладено агентом штучного інтелекту, і він може містити неточності.

Великий момент настав: мою улюблену гру всіх часів оголосили у форматі рімейку.

Ця гра належить минулому — часу, коли всі ми дивилися в майбутнє з цікавістю. На відміну від сьогодні, коли майбутнє нас лякає. Після того як Super Mario 64 написав граматику 3D, з’явився новий Zelda: епічний роман, написаний тією самою граматикою.

Інновацій було безліч — від системи захоплення цілі до інвентарю, який можна відкривати й використовувати прямо з ґеймпада. Але найважливішою стало те, що це вже була не просто гра про фантазію битися на мечах: вона перетворилася на історію з глибоким змістом про дитинство і дорослішання.

Дизайнерське рішення додати стрибок як дію, доступну гравцеві в будь-який момент, дещо перемішує карти, і, можливо, відкриває нові секрети, пов’язані з «уступами» — те, що раніше було неможливим. Проте натомість це додає складності до управління.

З цього приводу мені цікаво, як ця гра сприйметься новими поколіннями — тими, хто не грав в оригінали ні на N64, ні на DS. Я налаштований оптимістично. До речі, за пару років Nintendo матиме повне домінування в магазинах, якщо Sony і Microsoft продовжуватимуть ігнорувати потреби своїх основних гравців.

Я вірю в такі рімейки як у важливу форму збереження культури, і радію одразу двічі: що можу перепройти цю гру сам і що нові покоління теж матимуть таку можливість!

Коли гра змінює правила під час гри

Цей допис був написаний мовою оригіналу — італійською — Паоло Гамбарделлою. Його перекладено агентом штучного інтелекту, і він може містити неточності.

Кілька тижнів тому я брав участь у змаганні всередині фітнес-гри. Про нього мені розповів знайомий, друг друга. Призом була поїздка на Мальдіви на двох для того, хто фінішує першим у рейтингу. Щоб набирати очки, потрібно було щодня тренуватися перед камерою телефону. Тренування давало право відкрити гачу, а гача визначала, скільки очок ти отримуєш. З трохи удачі можна було злетіти на вершину рейтингу за один раз.

Нас було понад сотня. Потім почалися проблеми. Система заохочувала тих, хто приводив нових учасників, і посипалися фейкові акаунти гроном — розробникам довелося видаляти їх вручну. Але найбільше дошкуляло інше: з’являлися нові правила, про які на старті ніхто не попереджав. Одне звучало приблизно так: якщо публікуєш відео в Instagram, отримуєш одразу сто очок. В мене Instagram немає. Я прочитав це і зрозумів, що мене кидають — що моя мета щойно відсунулася набагато далі без жодної моєї провини. Я кинув.

Вихідна ідея тієї гри була непогана. Тренуєшся (тобто робиш щось корисне для себе), знімаєш себе, щось виграєш. Те, як вели змагання, вбило цю ідею за кілька днів.

Контракт із гравцями

Вчора я читав статтю одного економіста, який досліджує відеоігри. Він стверджував просту і слушну річ: те, як гра просить у тебе гроші, — це свого роду контракт. Ти підписуєш його, коли починаєш грати. Якщо в середині шляху інша сторона переписує умови, контракт зламаний — і разом з ним довіра. У моєму змаганні був інший тип контракту, про залучення, а не монетизацію. Але принцип той самий.

Решта тієї статті, чесно кажучи, мене переконала набагато менше. Автор розповідав про таємні експерименти на мільйонах гравців, приголомшливі цифри, які ніхто ніколи не перевіряв, і теорію, що нібито пояснює все на світі. Що далі я читав, то більше відчував, що словесний туман там для того, щоб приховати слабкі місця автора. Беру ідею контракту — решту залишаю.

Відчуття щодо нових моделей

Індустрія потребує нових способів привертати до себе увагу і заробляти. Моделі, що домінують сьогодні у free-to-play — зокрема 4X-ігри, які приходять з Азії на кшталт Whiteout Survival, — на цифрах працюють чудово. Рушій — соціальний тиск: заходиш в альянс, інші розраховують на тебе, і щоб не підвести команду, продовжуєш витрачати. Проблема в тому, хто насправді платить. Найчастіше це люди з серйозними проблемами залежності, і модель, збудована навколо них, — це не те, чим я пишаюся.

Кілька років тому, в паршивий період на роботі, я прикипів до Heroes of the Storm. Грав у неї з одним знайомим, і нам було весело. Це працювало, бо гра була про скіл: команда в програші могла перевернути матч умінням, ловлячи чужі помилки. Несподівана епічна перемога йшла мені на користь у момент, коли мало що інше взагалі клеїлося. У 4X такого відчуття немає. Там важать час і гроші, і тижнями тиснути одну й ту саму кнопку.

Більш здорова модель можлива. У короткостроковій перспективі вона заробляє менше, бо свідомо відмовляється від гравців, які витрачають компульсивно. На довгій дистанції — інша розмова: довіра гравців, сарафанне радіо, бажання повернутися через рік. Доказів у мене немає, і я не довіряю тим, хто каже, що вони є. Є відчуття — і це зовсім інша річ.

Вибери модель, яку зможеш витягнути

Є ще один шматок, і він стосується нас — тих, хто робить ігри. Складна модель монетизації вимагає людей, які вміють нею керувати: балансувати економіку, модерувати спільноти, підтримувати сервери, безупинно виробляти контент. Якщо таких людей у команді немає, амбітна модель не принесе більше прибутку. Вона принесе лише більше способів облажатися.

Краще вибрати щось просте і зробити це добре. І ставитися до тих, хто грає, як до людей, з якими ти уклав угоду, — а не як до мішені, по якій гатиш, поки вона тримається.