Цей допис був написаний мовою оригіналу — італійською — Паоло Гамбарделлою. Його перекладено агентом штучного інтелекту, і він може містити неточності.
Вчора я переглянув це інтерв’ю з CEO Bulkhead, творців Wardogs — мультиплеєрного онлайн-шутера від першої особи.
Я одразу знав, що реакція не забариться і що слова цієї людини — ідеальний матеріал для дешевих кліків і черговий привід поговорити про кранч у LinkedIn.
Сьогодні друг-письменник скинув мені ось цю замітку іншого письменника.
Бізнес, який я обрав
Ніхто не змушував мене робити відеоігри. Моя справжня пристрасть — думати про те, який досвід передати через медіум. Найбільше мені подобається відкривати нові культури і знаходити яскравих людей, з якими можна говорити й сперечатися про творчі речі. Моя мрія — поставити підпис під кількома іграми, які залишать слід.
Я роблю ігри не для того, щоб розбагатіти, і не наодинці (хоча довелося спробувати, щоб це зрозуміти). Я роблю ігри, бо так вирішив — з чистої любові, якщо завгодно. Для мене, враховуючи що на роботу йде більша частина мого неспального часу, важливо намагатися побудувати щось грандіозне, а не просто підтримувати порядок на городі.
Коли працюю на когось, я завжди шукаю проєкти, які мене запалюють. Я не працюю лише заради того, щоб оплатити рахунки, — намагаюся займатися тим, що мені справді до душі. А це іноді має свою ціну: зайнята голова, понаднормові години. Час, відібраний у родини.
Те саме стосувалося і моєї сім’ї: мама — педіатр — працювала значно більше, ніж вимагала норма. Батько не спав ночами, щоб писати судові документи, — він адвокат. Брат — суддя, і теж відбуває важкі зміни без жодної додаткової оплати. Моя родина навчила мене, що кранчу як такого не існує: є речі, які треба зробити, і ці речі потребують часу.
Нещодавно я вирішив перейти від мобільного free-to-play до PC/Console ігор — і це тягне за собою величезну кількість додаткових годин. Це мій вибір, і я розумію його наслідки. Ми дуже часто говоримо про свої права, але вкрай рідко — про свої обов’язки.