Skip to content

Author: Paolo Gambardella

Речі, які ми не можемо контролювати

Цей допис був написаний мовою оригіналу — італійською — Паоло Гамбарделлою. Його перекладено агентом штучного інтелекту, і він може містити неточності.

Подивись на це:

Такі речі ставлять мене в непросте місце. З одного боку, я відчуваю ті самі емоції, які колись привели мене до цієї професії. З іншого — якесь дивне відчуття смутку. Я розумію, що навряд чи мені колись вдасться поставити своє ім’я під чимось настільки значущим, щоб його саундтрек відтворювали на GDC ось так — і щоб у залі перехоплювало подих.

І річ не в тому, що я цього не хочу — одразу розставлю крапки над «і». Просто є ціла низка речей, які від мене не залежать і які можуть або вивести мене на потрібний шлях, або ні. Уяви: ти слухаєш музику «свого» гри, а зал навкруги тихо скандує від захвату.

Саме до цього я прагну в кожній своїй роботі — але це не тільки в моїх руках. Залежить від купи факторів, більшість із яких я не контролюю. Якщо чесно з собою, найімовірніший сценарій — що нічого такого ніколи не станеться. Якщо дивитися на цифри, моя кар’єра навряд чи досягне таких висот.

Ось чому я вибираю фокусуватися на шляху, а не на пункті призначення. Я не з тих, хто каже «я вірю в цю гру, тому роблю її сам, бо вона має вийти за будь-яку ціну». Я людина, яка формувалася через клуби настільних рольових ігор. У нердівському середовищі, під альтернативну музику, ніколи не одягаючись за модою. Більше того — зневажаючи моду. Сьогодні я інший — я все ще той хлопець, але вже й дорослий чоловік зі своїми цінностями, і моя мета — передавати ці речі іншим. Для мене важливіші стосунки з моїми колегами, з командою.

Бо, як би сумно це не звучало, — це правда: швидше за все, я ніколи не працюватиму над чимось, що залишиться в пам’яті назавжди. Але головне — продовжувати вкладати душу в усе, що трапляється під руку.

Смак результатів

Цей допис був написаний мовою оригіналу — італійською — Паоло Гамбарделлою. Його перекладено агентом штучного інтелекту, і він може містити неточності.

Коли ми проєктуємо нову гру, то вступаємо у внутрішню битву між особистим смаком і результатами. Смак того, хто насправді є власником бачення, визначає навіть те, як ми читаємо самі ж результати. За свою кар’єру я жодного разу не бачив команди зі стовідсотково науковим підходом. Зате бачив команду зі стовідсотково мистецьким — тобто таку, що зосереджена виключно на результатах.

Результати як цілі

Одна з типових проблем сучасної розробки відеоігор — використання показників ефективності (KPI) як цілей. Це автоматично позбавляє їх сенсу: команда зациклюється на тому, щоб дотягнутися до потрібної цифри, і втрачає загальний фокус. Зрозуміло, що це шкодить не лише мистецькій стороні, а й науковій.

KPI корисні для розуміння двох речей:

  1. Чи рухаємося ми у хибному напрямку (але вони не скажуть, чи правильний напрямок є правильним).
  2. Чи ведуть зміни, які ми вносимо в продукт, у потрібний бік (але вони не скажуть, чи ідея хороша).

Щоб знаходити справді сильні ідеї, потрібно давати простір творчості та мистецькому началу.

Смак як відмовка

Найбільша проблема, яку я бачу з іншого боку, — це використання мистецького підходу як відмовки, щоб не думати про кінцевий досвід гравців, а зосередитися лише на власному творчому виклику. Гра — так, це твір мистецтва, але вона продається на надзвичайно конкурентному ринку, у світі, де увага людей розпорошена як ніколи. Єдиний спосіб вижити в довгостроковій перспективі — створювати ігровий досвід, який справді того вартий. І для цього самого лише смаку замало.

Важливо думати про фантазію, яку ми пропонуємо гравцям — тобто про те, ким вони можуть стати завдяки нашій грі. Структурувати думку як слід і направляти свій особистий смак відповідно до цього. Коли ми працюємо в команді, все ускладнюється в рази: як дизайнери ми маємо постійно дбати про вирівнювання, вплив, комунікацію. І це не завжди просто, особливо з командами з сильним мистецьким ухилом. Потрібно бути відвертим і дозволяти собі бути вразливим — навіть ризикуючи, що колеги тебе не сприймуть серйозно. Завдання не для кожного.

Мистецтво, техніка і наука

На мою думку, найкращий підхід — завжди починати з чогось особистого й інтимного (знову ж таки, складно, коли працюєш у команді), бо ігри — це форма мистецтва, і гравці хочуть переживати естетично красивий досвід. Естетика — як суть переживання, а не як його візуальна складова. Тому основа піраміди — мистецька.

Далі йде другий бік — інженерний і технічний. Залежно від того, що ми хочемо втілити на екрані, знадобляться конкретні ресурси, і якщо якість кінцевого продукту низька, це підриває й обвалює все інше.

Науковий бік потрібен, щоб розуміти, куди не варто йти, і щоб відстежувати, як ми рухаємося, але зазвичай він не ставить діагнозів. Для цього потрібно повертатися до мистецтва. Якщо уявити все це схематично, то виходить піраміда з міцною основою (мистецтво), чимось, що закручується навколо себе й здатне ускладнити ситуацію (техніка), і верхівкою, яка зрештою не несе надто великого навантаження, але все одно необхідна, щоб завершити фігуру (наука). Я попросив Gemini візуалізувати цю концепцію — і ось що він згенерував:

Скручений трикутник

Кілька прийомів для кращої орієнтації

Цей допис був написаний мовою оригіналу — італійською — Паоло Гамбарделлою. Його перекладено агентом штучного інтелекту, і він може містити неточності.

Вже кілька місяців я працюю з новою командою в абсолютно незнайомій для мене частині індустрії. Згадую пост Оуена Магоні про 4 індустрії відеоігор, який колись читав. Мій практичний досвід підтверджує: різні світи, які виокремив пан Магоні, справді дуже різні.

Комунікація — інша, і це відчувається

Якщо в мобільному f2p я як дизайнер зобов’язаний виправдовувати кожне рішення через KPI та метрики, то у світі PC/Console-ігор це зазвичай не в пошані. Тут усе набагато більше побудовано на особистому смаку авторів, що тягне за собою ще один наслідок: щоб не створювати зайвого галасу й не гальмувати процес розробки, нормальна комунікація тут часто приноситься в жертву. Працюєш у відриві від інших, і маєш повністю довіряти своїм колегам.

Мій попередній досвід підштовхував мене шукати рішення цієї проблеми, але мене зупинили майже з першої спроби. Спочатку я прийняв це близько до серця — щиро визнаю, що почувався майже зайвим у цьому контексті. Але потім щось перемкнулось: як дизайнер я більше не мушу виправдовувати кожен чих цифрами, і це однозначно плюс.

Залишається лише повна довіра до своїх напарників — але одна фундаментальна проблема нікуди не ділася: відчуття загубленості. Обміну інформацією мало, документація розкидана по всіх кутках, тому легко почуватися відірваним від загального контексту.

Як я з цим справляюся

Мій досвід — навіть якщо не безпосередньо в іграх high-end рівня — нікуди не подівся, і я виробив кілька технік, щоб краще орієнтуватися. Одразу попереджаю: вони підходять не всім, бо треба вміти відкрито визнавати свою необізнаність і ризикувати виглядати некомпетентним. Але для мене мета — власний особистісний та професійний ріст і справжній зв’язок з командою — важливіша за питання гордості.

Перша техніка, яку я називаю зондуванням, — це постійно кидати команді пропозиції. Я їх структурую, обґрунтовую як можу й виносю на загальне обговорення. Типова реакція: це неможливо зробити, це завжди робилося інакше, гра не така, як я собі уявляю. І ось тут і є те, чого я хочу: дизайнери з більшим досвідом роботи над продуктом нарешті починають ділитися тим, що знають! Іноді вони навіть сперечаються між собою, а я сиджу й слухаю, записуючи все підряд.

Друга техніка — зворотна інженерія ассетів і комітів. Слідкуючи за коментарями й обговореннями в коді, я починаю справді розуміти, чого насправді добивається кожен.

Третя техніка — картографування носіїв знань у команді. Визначаю доменних експертів і час від часу влаштовую короткі особисті розмови тет-а-тет, щоб зрозуміти, як насправді щось працює. Секрет у тому, щоб приходити вже з готовою гіпотезою і просити її підтвердити чи спростувати. Зі щоразу виринають нові цікаві речі!

І нарешті — остання річ, якій я приділяю увагу: бути трохи археологом документації. Інформація розрізнена й нерідко суперечлива, але хоч щось. Моя ціль — у першу чергу шукати матеріали, підготовлені для зовнішніх партнерів, бо зазвичай саме вони найчіткіше передають загальне бачення.

Змінюватися — непросто, але це збагачує

Іноді доводиться жити з відчуттям безпорадності та некомпетентності, але саме тут, на мою думку, і ховається ключ до справжнього особистісного та професійного зростання. Сподіваюся, ця стаття стане в пригоді тим, хто опинився в такій самій або схожій ситуації.

Дуже важливо також доводити свою корисність: брати прості задачі, які ніхто не хоче робити, щоб команда розуміла — ти тут, щоб допомагати, а не консультувати. Упередження щодо людей із мобільного сегменту, як я, — річ реальна, і заперечувати її безглуздо. Єдиний спосіб, який я знаю, щоб з ним боротися, — засукати рукави й братися до роботи.

Однакові правила, протилежні причини

Цей допис був написаний мовою оригіналу — італійською — Паоло Гамбарделлою. Його перекладено агентом штучного інтелекту, і він може містити неточності.

Sensor Tower опублікував свій перший звіт про монетизацію на основі реклами в мобільному гейміні. Я прочитав його уважно (стаття з оглядом на Deconstructor of Fun). Цифра, яка мене зацікавила: гібридні ігри, де внутрішньоігрові покупки на першому місці (IAP-first), заробляють приблизно у 4 рази більше, ніж ті, де на першому місці реклама (IAA-first). Суто рекламні ігри теж можуть виходити на дев’ятизначні суми, але це виняток, а не правило.

Звіт залишає відкритим одне питання: в іграх на рекламній монетизації безкоштонарна винагорода через перегляд реклами напряму конкурує з платною нагородою зі стору. Вирішити цей канібалізм — і є, на думку автора, можливістю, яку досі ніхто не підняв.

Підручник від людини, яка будує економіки вже 40 років

Ці роздуми над звітом нагадали мені виступ Теута Вайдемана, записаний на Digital Dragons.

Пан Вайдеман стверджує, що добре спроєктована ігрова економіка — це і є справжнє джерело стабільного доходу, а не разові офери чи бойові перепустки. І при цьому, жодного разу не вживаючи слів «етика» чи «довіра гравця», він перелічує правила, які по суті є антиманіпулятивними (що відсилає мене до мого ж вчорашнього посту):

  • краще уникати знижок на преміумну валюту — інакше руйнуєш цінову котву, і гравці починають чекати на знижку замість того, щоб просто купити;
  • краще не робити динамічне ціноутворення для окремих користувачів. Вайдеман наводить кейс Zynga, який погано закінчився, коли гравці порівняли ціни між собою і виявили, що за один і той самий предмет платили по-різному;
  • завжди залишай хоча б один ресурс, який навіть найбагатший кит не може просто купити. Той, хто готовий платити за все, однаково має «попрацювати» заради чогось — інакше закінчить гру за тиждень і піде нудьгуючи;
  • не прив’язуй віртуальні предмети до підписки: частина free-to-play гравців охоче купує преміум-акаунт (більше комфорту, менше гринду), але вважає купівлю предмета «читерством» — тому це варто тримати окремо.

Напруга

Правила Вайдемана дуже схожі на принципи Теорії самодетермінації, про яку я писав учора: поважати автономію гравця, не підривати довіру, не ставитись до нього інакше, ніж до інших, без причини. Декларована мотивація така: зруйнуєш цінову котву — втратиш виручку; якщо кит більше ні за що не мусить викладатися — він піде; якщо гравці дізнаються, що ти їх розрізняєш — заженуть тебе в рейтингах. Це управління ризиками, а не етика. І для мене це навіть вагоміше за мої вчорашні роздуми. Особливо коли говориш із людьми, які розуміють тільки цю мову.

І тут питання, яке мене цікавить з точки зору геймдизайну: чи має значення мотивація, якщо результат для гравця однаковий? Пан Вайдеман пропонує оптимізувати довгострокову функцію — і це збігається з повагою до гравця. Тепер мій сумнів такий: можливо, на довгому горизонті «служити» і «експлуатувати» сходяться до одних і тих самих правил, а розходяться лише ті економіки, що думають про короткий термін.

Служити, не маніпулювати

Цей допис був написаний мовою оригіналу — італійською — Паоло Гамбарделлою. Його перекладено агентом штучного інтелекту, і він може містити неточності.

Andrew Kelley, творець мови програмування Zig, відкрив свій виступ незручним запитанням: кому насправді служить програмне забезпечення, яке ми пишемо? Виступ називається “Don’t Take the Black Pill” і був розрахований на аудиторію розробників, а не геймдизайнерів. Але саме це питання ми маємо ставити собі щоразу, коли проєктуємо систему прогресії.

Чесніший критерій, ніж «весело»

Теорія самодетермінації Десі та Раяна стверджує, що людина почувається добре — у грі чи в житті — коли задоволені три потреби: автономія (мої рішення мають значення), компетентність (я розвиваюся, і це видно) та зв’язок із іншими (я не один). Система може мати бездоганні метрики утримання й водночас не задовольняти жодну з трьох. Для цього теж є назва: coercive retention. Прогресія є, але гравець повертається через таймер, що спливає, або через сповіщення, яке його смикає, — а не тому, що сам хоче зайти в гру.

Coercionware — і не тільки в іграх

Kelley називає цю категорію «coercionware»: програмне забезпечення, мета якого — не служити користувачу, а маніпулювати ним. Його приклади — не з ігор: небажані push-сповіщення, A/B-тести, що оптимізують клік, а не досвід, алгоритми рекомендацій, які женуться за залученістю замість цінності. Що мене вразило найбільше — він описує все це як свідомий дизайнерський вибір, а не побічний ефект. Хтось на нараді вирішив, що так і треба.

Та сама проблема, інша назва

В іграх ми це називаємо по-різному: гача, тимчасові події, сезонні перепустки, що тиснуть на гравця. Але механізм той самий: забирають автономію, щоб гарантувати повернення. Я писав про це минулого тижня в контексті дофаміну та окситоцину — «зв’язок із іншими» у Теорії самодетермінації — це, по суті, та сама розмова про окситоцин. Гравцеві, який повертається заради світу гри або заради інших людей, не потрібен таймер, щоб його утримати.

Корисна звичка

Є одна проста звичка, яку я використовую, коли оцінюю нову фічу: грати роль адвоката диявола із самим собою. Уявляти, що вона провалилася, і запитувати себе — чому. Зазвичай у списку причин є щось на зразок «заплутує гравця» або «не конвертує достатньо». Варто додати ще одну: провалилася, бо маніпулює замість того, щоб служити. Сама по собі ця думка не з’явиться на нараді з дорожньою картою. Її потрібно ставити навмисно — до того, як запускати.

Наступного разу, коли якась фіча покращить показники, правильне питання — не чи вона працює. А чи гравець обирає її сам, чи просто потрапив у пастку.

Будування світів у потрібний час

Цей допис був написаний мовою оригіналу — італійською — Паоло Гамбарделлою. Його перекладено агентом штучного інтелекту, і він може містити неточності.

Sensor Tower опублікував свій State of Mobile 2026.

Завантаження мобільних ігор падають другий рік поспіль: -7,2% у 2025 році, до 50,41 млрд. У першому кварталі 2026-го падіння прискорюється — -12% рік до року, 11,9 млрд завантажень — найгірший перший квартал з 2019 року. Монетизація поки тримається: внутрішньоігрові витрати у 2025-му зросли на 1,3%, але вже п’ять кварталів поспіль стоять на місці, а в Q1 2026-го — лише +0,5% порівняно з минулим роком.

Дедалі менше людей завантажують мобільні ігри, а ті, хто залишився, більше не витрачають. Галузь затягує зашморг на базі користувачів, яка не росте, вичавлюючи трохи більше цінності з кожного завантаження.

Катастрофа не почалася вчора

Частина цієї історії добре відома. Кілька років тому Apple скасувала IDFA — ідентифікатор, який дозволяв відстежувати користувачів між різними застосунками для цілеспрямованої реклами. З того моменту вартість залучення користувачів злетіла до небес, бо якісний таргетинг став значно складнішим. Багато мобільних студій жили саме за рахунок цього механізму. Коли він зламався, зламалася й їхня здатність рости без великих витрат.

Але це пояснює лише половину проблеми. Вартість залучення пояснює, чому знайти нових гравців стало дорожче. Вона не пояснює, чому витрати гравців, які вже всередині гри, стоять на місці вже півтора року. Багато хто робить висновок: «гравці воліють старі ігри, нового не хочуть». Але мені ця відповідь здається трохи надто зручною.

Коли мозок перестає реагувати

Більшість цих ігор побудована майже повністю на дофаміні. Нагороди з нерегулярними інтервалами, петлі прогресії, сповіщення, штучна терміновість, FOMO. На початку це працює чудово. Проблема в тому, що дофамінова система звикає. Щоб отримати ту саму реакцію, потрібен дедалі потужніший стимул, а в якийсь момент і він перестає діяти.

Рамін Шокрізаде добре формулює це в статті, присвяченій саме цьому питанню: гонка озброєнь, побудована виключно на дофаміні, в економіці уваги, яка вже перенасичена, неминуче закінчується погано для тих, хто збудував на ній усю свою бізнес-модель. Його альтернативна пропозиція — проєктувати під окситоцин, а не під дофамін: соціальний зв’язок, кооперація, взаємозалежність між гравцями замість самотніх нагород, які лише пришвидшуються. Він наводить player-driven економіку ранньої EVE Online як приклад (із застереженням, що ця історія з часом обросла міфами), і зазначає, що хвиля «cozy»-ігор останніх років — це по суті культурна відповідь на ту саму потребу: люди хочуть бути добрими з іншими людьми всередині світу, який відчувають своїм. Ось чому 4X-ігри зараз почуваються краще за інших.

Я думаю, що цифри Sensor Tower — це й про це: рахунок за дофамін, який нарешті прийшов. Це не (лише) проблема залучення. Це галузь, яка оптимізувала під короткий стимул замість тривалого зв’язку, і тепер середньостатистичний гравець просто звик.

Швидкість як симптом, а не як фіча

Є ще один сигнал — з іншої ніші, але з тих самих коренів. Девід Бревік, творець Diablo, нещодавно говорив про те, якими швидкими стали сучасні ARPG. Екрани, забиті ворогами, які гинуть сотнями, миттєва прогресія, жодного відчуття, що ти чогось досяг або щось заробив. Його думка про Diablo 2, гру, яка значною мірою визначила жанр: темп був навмисно повільним, і саме тому вона протрималася двадцять років. Я і зараз у неї граю! Скорочуючи цю подорож і перетворюючи її на щось майже гротескне, ти знецінюєш весь досвід.

Будувати світи замість гнатися за піком

Якщо ця інтерпретація правильна, вихід — не ще більш оптимізована петля. Навпаки: ігри, які роблять ставку на світ, в якому хочеться перебувати, на стосунки між гравцями, на відчуття місця, куди варто повертатися знову і знову — навіть без нової нагороди кожні три хвилини.

Саме на цьому ґрунті я працюю щодня в GSC Game World, студії за STALKER. 20 серпня виходить перший великий DLC:

Трейлер добре передає, про що я кажу: не нова петля нагород, а ще один шматок Зони, крізь який треба пройти — з усією її тишею, небезпекою та навмисною повільністю.

Не дивно, що студія, яка робить це вже майже двадцять років, досі тут — поки мобільний ринок женеться за дофаміновим піком, який уже перестає працювати.

Як я намагаюся використовувати штучний інтелект

Цей допис був написаний мовою оригіналу — італійською — Паоло Гамбарделлою. Його перекладено агентом штучного інтелекту, і він може містити неточності.

Коли з’являється нова дизайн-задача, першим порухом може бути відкрити Claude й попросити його структурувати її за мене. Іноді так і трапляється — то через лінь, то через страх зробити щось не так.

Цього тижня я прочитав два матеріали.

Перший, в Atlantic, стверджує: коли «інтелект» стає доступним у надлишку, вирішальним фактором стає воля. Виграє не той, хто використовує ШІ, щоб менше працювати, а той, хто використовує його як тренування — щоб вимагати від себе більшого в процесі.

Другий, від Ларса Фає, каже, що AI-coding інструменти прибирають саме той опір, який потрібен для формування справжньої компетентності. Парадокс у тому, що для грамотного використання цих інструментів потрібна компетентність — але саме їхнє використання може заважати їй сформуватися.

Важливо ЯК

Роками я пишу від руки перший чернетковий варіант design pillar або one-pager — ще до того, як відкрити будь-який редактор. Це те зусилля, яке мені потрібне: воно змушує мене по-справжньому зрозуміти, що саме я пропоную.

Якщо структуру задачі визначає алгоритм, ми залишаємось простими виконавцями й втрачаємо саме ту частину, яка мала б розвивати нас як дизайнерів. Claude та інші платформи знижують складність фреймінгу майже до нуля — але це якраз те, що має залишатися нашим. Визначити проблему — за визначенням повільна робота, і саме тут тренується судження.

Тому я даю собі одне єдине правило: спочатку накидаю фреймінг самостійно — хай навіть грубо, хай навіть неправильно. І лише потім несу це до Claude, щоб відшліфувати.

ШІ — не просто інструмент, я вже писав про це. Справжній ризик — перестати помічати, коли ти вдаєшся до нього, щоб уникнути потрібних зусиль.

Вивчати минуле, щоб планувати майбутнє

Цей допис був написаний мовою оригіналу — італійською — Паоло Гамбарделлою. Його перекладено агентом штучного інтелекту, і він може містити неточності.

Ho letto due articoli interessanti questa settimana: il primo è di Rob Fahey su GamesIndustry.biz.

Назва говорить сама за себе: п’ять років хвилеподібних скорочень завдали серйозної шкоди таланту й досвіду. Контрактники, яких часто не рахують в офіційній статистиці, отримали, мабуть, удвічі-втричі більше ударів, ніж штатні співробітники. Хто йде — часто вже не повертається, особливо якщо є сім’я. Фаї пропонує модель, ближчу до інді: невеликі команди прототипують з мінімальним бюджетом, а паблішери вирішують, що запускати у повноцінне виробництво, відокремлюючи фазу творчого ризику від фази виконання.

Другий матеріал — інтерв’ю з Міямото для Famitsu. Він каже дещо, що добре доповнює першу статтю: “якщо намагаєшся спиратися на те, що здається універсально привабливим, отримуєш щось універсально посереднє.” Nintendo починає з питання: чому люди взагалі грають? Великі класики з’явилися не з маркетингових досліджень, наприклад:

  • Pokémon народився із захоплення Сатосі Тадзірі колекціонуванням комах
  • Splatoon — із фізичного задоволення від замальовування простору
  • Mario працює тому, що сам рух є веселим.

Що нас вчить історія відеоігор

Коли галузь перебуває під економічним тиском, як зараз, інстинктивна реакція — скорочувати ризики де тільки можна, включно з творчими рішеннями. Але «безпечна» ідея найчастіше ще й непомітна: виглядає логічно на папері, а наступного дня про неї забувають. Економічна обережність і творча обережність — це два різні виміри, і плутати їх — найкоротший шлях до виробництва нецікавих ігор саме тоді, коли собі цього не можна дозволити.

Гравці прив’язуються не до механік у абстракції — вони прив’язуються до того, ким ці механіки дозволяють їм бути. Глобальний appeal майже завжди є побічним ефектом справжнього інтересу.

Рішення — і через геймдизайн теж

Pillar, який не вміє ні від чого відмовлятися, не виконує жодної роботи: під тиском першими злітають саме розмиті pillar’и — гарні для слайда, але без жодних практичних наслідків.

Я думаю, що стаття Фаї і матеріал про Міямото разом кажуть одне й те саме: щоб пережити нестабільну галузь, потрібно чіткіше розуміти, що саме ти намагаєшся дати відчути гравцю. Все інше — бюджет, структура команд, моделі виробництва — це вже окрема задача.

Змінити менталітет недостатньо

Цей допис був написаний мовою оригіналу — італійською — Паоло Гамбарделлою. Його перекладено агентом штучного інтелекту, і він може містити неточності.

Бенджамін Карссаж, колишній продюсер Riot, у цьому відео зводить кризу AAA до однієї фрази: рекордні бюджети, найбільші команди в історії, найдовші таймлайни в історії — і рівень успіху, що все одно падає. Його діагноз: усе через дві речі, яких бракує — справжнього лідерства і справжнього продуктового мислення. Ніхто всередині цих машин більше не запитує себе, чому гравець має обрати саме цю гру. Питають тільки одне: чи виконали milestone вчасно.

Я погоджуюся, і це б’є мені по живому. На моїй першій роботі в студії соціальних ігор менеджер попросив мене один до одного скопіювати криву прогресії з FarmVille на гру в блекджек, яку ми тоді робили. Мені довелось пояснювати йому, що таке математична функція, щоб він зрозумів: крива, придумана для гри про збір урожаю, не може просто так працювати в картковій грі. Відповідь була: роби і все.

Відео зупиняється на чотирьох слушних рекомендаціях і подає їх майже як зміну пози.

  1. Наймати справжніх лідерів
  2. Знайти візію
  3. Не масштабуватися завчасно
  4. Валідувати з гравцем заздалегідь.

Все правильно, але зробити це набагато важче, ніж натякає цей список, — і ось чому, дві причини зокрема.

Перша: стимули мають змінитися. Все так відбувається, бо лідерів платять саме за таку поведінку. Можеш найняти найсміливішу людину у світі — якщо система карає тих, хто намагається натиснути на гальма, ця людина або прогнеться, або піде. Змінювати мислення людей, не чіпаючи того, що заохочується — це чистої води токсичний оптимізм.

Друга: відео недооцінює, скільки часу і грошей насправді потребує перехід. Потрібні цикли провалених проєктів, перш ніж організація по-справжньому чогось навчиться; команди також мають наймати людей іншого типу, ніж ті, кого вони шукають через свої нинішні процеси відбору: універсалів, які займаються виключно пошуком нових ідей.

«Знайди фан» — легко сказати, але для цього потрібна певна інтенція, яка виходить далеко за межі діаграм Ганта. Потрібен смак, художній задум — речі, які важко знайти, коли здається, що ти просто гаєш час. Простіше це зробити в менших і гнучкіших структурах, які, схоже, і є найближчим майбутнім цієї індустрії.

Denshattack: повернення до мрії

Цей допис був написаний мовою оригіналу — італійською — Паоло Гамбарделлою. Його перекладено агентом штучного інтелекту, і він може містити неточності.

Кілька днів тому я натрапив на відео каналу Modern Classic — про те, що зараз відбувається в індустрії відеоігор. Фізичні диски зникають, ліцензії на фільми видаляються з акаунтів людей, великі паблішери раптово реструктуризуються.

Але найбільше мене зачепила та частина, де він відновлює картину того, як ми взагалі сюди дійшли — і зокрема момент, де він говорить про Dreamcast.

Бізнес-модель, яку Dreamcast забрав із собою в могилу

Перші двадцять років відеоігор консоль була транспортним засобом для ігор того, хто її побудував. Ти купував Atari, щоб грати в ігри Atari, Intellivision — у ігри Mattel, Super Nintendo — у Mario та Zelda, Genesis — у Sonic. Треті сторони існували, але їх іноді сприймали мало не як розведення ідентичності машини.

Потім прийшла Sony з PlayStation — і з того моменту консоль перетворилася на універсальну платформу: бізнес будується на роялті від третіх сторін, а перемагає той, у кого більший обсяг.

Dreamcast була останньою системою, яку по-справжньому будували за старою моделлю — на основі потужної аркадної ідентичності та величезного каталогу першої сторони. Тоді здавалося, що ця система просто не може програти.

І тим не менш Sony просто витіснила Sega з ринку заліза — чистою масою. І саме тому провал Dreamcast досі болить: це символічний кінець ідеї, що консоль повинна мати ідентичність, характер, причину існувати — яка не зводиться до «збирати відсоток з кожного продажу». Далі, каже відео, все покотилося в бік бухгалтерів, лайв-сервісу, нескінченного монетизування однієї й тієї самої гри замість того, щоб зробити щось класне й продати.

Denshattack: цей дух живий, хоч і ледь

На наступний день після перегляду цього відео я купив Denshattack!, який вийшов 15 липня. Якщо одним реченням — це звучить як жарт: екшн-платформер, у якому ти керуєш антигравітаційним поїздом, що виконує трюки й ковзає рейками à la Tony Hawk, у барвистому японському фентезі, щоб розвалити корумпровану корпорацію. «Tony Hawk, але твій скейтборд — це поїзд».

Маленька студія (Undercoders) повірила в цю ідею, додала до неї сильну й впізнавану художню мову — і зробила гру, яка з першої ж хвилини просто радує й затягує.

Denshattack дав мені те саме фізичне відчуття, яке я мав у дитинстві, коли вмикав Dreamcast: ідея, яка існує тому, що хтось захотів, щоб вона існувала, — а не тому, що ринок її замовив. Crazy Taxi, Jet Set Radio, Space Channel 5, Rez — все це народилося з людей, у яких у голові була чітка картинка і чіткий естетичний вектор, і вони видали це назовні цілим, не обтісуючи по краях.

Цікавий кейс для аналізу

Два інструменти, якими я часто користуюся при аналізі концепту, виявляються дуже доречними саме в цьому порівнянні Dreamcast / Denshattack.

Перший — те, що я називаю витягуванням фантазії: ще до того, як дивитися на системи, запитай себе ким стає гравець і що він повинен відчувати в найкращі моменти.
«Ти — поїзд, який ковзає рейками, щоб розвалити корпорацію» — це фантазія, яку ні з чим не переплутаєш. Та сама сила, що була у маскотів Sega епохи Dreamcast.

Другий — аудит спектру новизни: кожен оригінальний концепт розміщується десь між «занадто знайомим» і «занадто новим», і фокус не в тому, щоб максимізувати новизну як таку, а в тому, щоб зрозуміти, якого типу інновацію ти робиш. Denshattack рекомбінує фізику трюкового скейтингу з об’єктом (поїзд, антиутопія), якого ніхто ніколи поруч із цим не ставив. Це інновація через рекомбінацію: достатньо знайоме, щоб зчитуватися за три секунди трейлера, достатньо дивне, щоб залишатися в голові.

«Ми втратили причину, через яку консолі взагалі існують», — казало відео на завершення. Мені це не дає спокою — і дуже конкретно хочеться продовжувати проєктувати речі з чіткою фантазією та справжньою новизною, а не шліфувати їх до тих пір, поки вони нікого не дратують. Сподіваюся, що Denshattack доведе: аудиторія саме це й винагороджує.