Skip to content

Author: Paolo Gambardella

Ігри як іграшки

Цей допис був написаний мовою оригіналу — італійською — Паоло Гамбарделлою. Його перекладено агентом штучного інтелекту, і він може містити неточності.

Останніми днями я писав про те, що залишається цінним, коли скопіювати гру стає справою однієї хвилини, і про прототипи, народжені з мікшування існуючих ігор. Сьогодні повертаюся до теми, але вже з боку аудиторії — завдяки двом матеріалам, які потрапили до мене майже одночасно.

Розібрати і зібрати знову

Перший — відео з каналу AI Search, де пояснюється, як використовувати ШІ для декомпіляції ігор і подальшого їх схрещування між собою. Паркур із Mirror’s Edge усередині Skyrim, Minecraft усередині GTA, Людина-Павук у грі про Бетмена. Портування паркуру, розповідає автор, зайняло приблизно один день. Його висновок:

“Think of it as like copying and pasting various elements from different games to create a completely new game.”

Багато з цих машапів розсипаються — колізії та фізика поводяться як хочуть. Майже жоден не стане повноцінним продуктом. І все одно купа народу їх дивиться, повторює і ділиться ними.

Ось що мене захоплює. Для певної частини аудиторії гра перетворилася на іграшку. Цілі, які ми проєктуємо, стають необов’язковими; задоволення — у тому, щоб відкрити коробку, витягнути всі деталі й зібрати щось, чого ніхто не передбачав.

Що їм насправді потрібно

Другий матеріал — великий пост Сета Годіна про те, які бізнеси зі ШІ варто будувати. Годін пише, що в основі майже кожної покупки лежать три рушійні сили: статус, належність і позбавлення від страху. Поверх них він кладе проміжний шар — контроль, трансформація, причетність до якоїсь історії.

Ті, хто робить машапи, живуть саме в цьому шарі. Вони хочуть контролювати гру, яку люблять, хочуть її трансформувати і хочуть показати результат таким самим, як вони самі. Кожна спільнота, що обмінюється такими експериментами, — це мережевий ефект, за який нікому не довелося платити.

А потім є фраза, яка вдарила мене найбільше — саме як геймдизайнера:

“Mechanics without a story is the race to the bottom.”

Годін говорить про стартапи. Але це стосується і нас. Якщо механіку можна витягнути за день, сама по собі вона мало що варта. Гравець шукає історію, яку ця механіка дозволяє йому розповісти.

Пес із Fallout у Human: Fall Flat

Я спробував поглянути на свою гру, Pawtners Case, крізь цю призму.

Візьми Dogmeat — пса з Fallout 4, якому можна наказати шукати предмети й приносити їх. Постав його в Human: Fall Flat — фізичний пазл від No Brakes Games, де Боб блукає своїми снами й хапає все навколо кволими руками. Результат дуже нагадує Pawtners Case: собака-поліцейський у сновидному місті, дві кнопки, предмети, що підбираються зубами, і фізика, яка змушує сміятися.

Сьогодні я міг би побачити такий машап у дії ще до того, як написати рядок коду. Це був би приватний і непублікабельний прототип — але цілком достатній, щоб зрозуміти, чи працює відчуття.

Є ще одна деталь, яку тепер я читаю інакше. У Pawtners Case кожна справа вирішується трьома способами: нуб, про і хакер. Хакерський шлях — для тих, хто використовує фізику й рівні, щоб дістатися фіналу по-своєму, тобто для тих, хто поводиться з грою як з іграшкою. Я проєктував це як додаткову фічу. Можливо, вона звертається до найцікавішої аудиторії з усіх.

Отже, це бізнес?

Для тих, хто робить машапи, — майже ніколи. Для тих, хто пропонує їм легальний пісочниця, деталі для комбінування і сцену, — дуже ймовірно, що так. Roblox, Mario Maker і Fortnite Creative доводять це вже роками.

Для тих, хто проєктує ігри, питання змінюється: наскільки легко розібрати мою гру на деталі — і що гравці з них зберуть?

GDD за межами шаблону

Цей допис був написаний мовою оригіналу — італійською — Паоло Гамбарделлою. Його перекладено агентом штучного інтелекту, і він може містити неточності.

Коли мова заходить про game design document, про проєктну документацію, розмова зазвичай одразу переходить до шаблонів і стандартних форматів. На мою думку, так упускається можливість подивитися на ситуацію ширше. Бо формат — це лише один аспект, одна з п’яти складових хорошої проєктної документації.

Кілька місяців тому я писав про різницю між документом і документацією. Цей пост продовжує ту думку: якщо ми вже з’ясували, що документуємо щось конкретне, — що саме повинен містити документ?

П’ять точок зору

Щоб усе було наочніше, використаю простий приклад: буст у гоночній грі.

Знання. Насамперед, проєктний документ будується навколо набору знань, які гра або конкретна фіча має передати гравцям. Раніше я розповідав про player experience narrative — опис гри або фічі від імені захопленого гравця. Це допомагає визначити складові того, що ми описуємо, а отже — і skill atom’и, тобто знання, які ми передаватимемо. Задоволення завжди народжується з процесу відкриттів, схожого на творчий: грати — значить вчитися.

У випадку з бустом skill atom’и можуть бути такими: зрозуміти, коли шкала заповнена; відкрити, що буст у повороті призводить до втрати зчеплення; навчитися зберігати його для фінальної прямої. Кожне з цих відкриттів — маленьке, і кожне варте окремого опису.

Цілі. По-друге, документ містить цілі з точки зору гри. Вони конкретизуються у вигляді певних поведінок, яких ми очікуємо від гравців, а інколи — і емоцій, які хочемо викликати. Зазвичай відштовхуються від game pillar’ів (якщо вони є) і пояснюють, до якого результату потрібно прийти.

Для бусту ціль може звучати так: гравець використовує його хоча б раз за коло й відчуває викид адреналіну на прямій. Pillar має сенс лише тоді, коли він змушує від чогось відмовитися: якщо pillar — «швидкість», документ повинен пояснювати, чим ми жертвуємо заради неї, наприклад — жодних меню під час перегонів. А якщо ми очікуємо конкретної поведінки, одразу пишемо, як будемо її вимірювати. Ціль, яку не можна відстежити на плейтесті або в даних, — це просто побажання.

Геймплей. Далі — планування геймплею: конкретизація цілей гравця, контенту, активностей і можливих стратегій для подолання перешкод. У цьому розділі дуже часто зустрічаються блок-схеми, списки тощо.

Ось тут формат і виходить на сцену. Спосіб подачі геймплею має слугувати читачу. Для бусту діаграма зі станами (порожній, заряджається, повний, активний) скаже програмісту більше, ніж три сторінки тексту, тоді як таблиця зі швидкостями й тривалістю корисніша для того, хто займається балансуванням. Формат обирають залежно від змісту й аудиторії, і він може змінюватися від розділу до розділу.

Системи. Хороший проєктний документ не може оминути системи. Система — це група механік, які разом навчають гравця чогось: саме тому я сприймаю її як набір навчальних досвідів. Існують і незаплановані динаміки — іноді ми їх вчасно помічаємо, і вони стають частиною метагри.

Скотт Мерсер розповідає у короткому відео, як він проєктував Gruul the Dragonkiller — боса з World of Warcraft: Burning Crusade. Він хотів відтворити відчуття гри в музичні стільці — коли музика зупиняється і всі кидаються шукати місце. Перша механіка, Shatter, завдає шкоди тим, хто стоїть поруч з іншими, — так гравці вчаться розходитися. Мерсер одразу передбачає незаплановану динаміку: рейд міг би заздалегідь призначити кожному фіксовану точку, і весь фан зникне. Тому він додає Ground Slam, яка закидає кожного гравця у випадковому напрямку й змушує імпровізувати. Далі — затримка мережі: у 2007 році багато хто грав ще по модему, і кожен бачив інших на дещо різних позиціях. З’являється поступове уповільнення, яке дає клієнтам час синхронізуватися і — як бонус — нагнітає напругу. Нарешті, що більше гравців гине, то більше простору залишається, щоб розійтися, — і сутичка стала б надто легкою. Поступове зростання шкоди тримає всіх у тонусі й мотивує виживати.

Кожна механіка закриває діру, яку залишила попередня, і кожна змінює те, чого навчається гравець. Ось чому, якщо фіча, яку ми документуємо, є частиною більшої системи або впливає на інші системи, потрібно показати, що ми розуміємо загальну картину, і спробувати передбачити, як це все працюватиме. Повертаючись до нашого прикладу: якщо буст заряджається від підбирання предметів на трасі — це змінює і те, як гравець обирає траєкторії, і level design повинен це враховувати.

Виробництво. І нарешті, хороша проєктна документація допомагає вирішувати проблеми й дизайнерські задачі, а також орієнтує програмістів і художників у тому, які асети потрібні для успіху фічі або гри. Для бусту це означає перелік візуальних ефектів, звуків і рухів камери, а також фіксацію відкритих питань: що відбувається, якщо гравець активує буст під час стрибка?

У шаблонів є свої обмеження

Коли ми надто зосереджуємося на кінцевому форматі, є ризик утратити загальне бачення й пропустити частини, які один формат передбачає, а інший — ні.

Візьмемо однопейджер. Він чудово підходить для вирівнювання команди або пітчу ідеї паблішеру, але системи та їхні взаємодії туди просто не влізають. Багато класичних GDD-шаблонів, навпаки, мають безкінечно довгі розділи про геймплей і жодного — про знання, які гравець має засвоїти. Коли я обираю формат, я вже розумію, якою з п’яти складових жертвую, і документую її окремо.

Саме тому я використовую п’ять частин як чеклист — ще до того, як відкрити будь-який шаблон: знання, цілі, геймплей, системи, виробництво. Якщо чогось бракує — у документі є діра, незалежно від формату.

Прототип без команди

Цей допис був написаний мовою оригіналу — італійською — Паоло Гамбарделлою. Його перекладено агентом штучного інтелекту, і він може містити неточності.

Цього вихідного я був абсолютно зачарований новинами, які одна за одною з’являлися про декомпіляцію коду відеоігор. А до цього — цілий тиждень відкриттів, коли я зрозумів, що можу практично одразу втілити будь-яку ідею. Сам, не відволікаючи нікого.

Створи свій мікс

На роботі я зробив щось, що три місяці тому здавалося неможливим, але з очевидних причин не можу про це розповісти. У особистому житті я вивчаю каталонську і створив відеогру для своєї групи на основі виразу, який ми часто використовуємо: tros de quòniam — приблизно «людина з тирсою в голові». На заняттях ми грали в тривіал дієслів, тож я попросив викладачку дозволу його сфотографувати. Потім, використовуючи купу безкоштовних матеріалів з інтернету, ChatGPT допоміг мені структурувати власну версію.

Моя ідея полягала в тому, щоб залишити кидання кубика й додати цілі для виконання — як у мобільних пазлах, які дають набагато більше залученості. Є чотири кольори, по одному на кожну групу дієслів. Кожна правильна відповідь коштує десять очок, помножених на значення кубика, а заповнивши шкалу, ти захоплюєш «trosset» того кольору. Помилки не відкидають тебе назад, і немає таймера — бо мета тут навчатися.

Стартовий екран Tros de Tríviam

Якщо добре подумати, у цій грі немає жодного нового елемента. Тривіал із заняття, вправи з офіційних джерел, кубик і шкали прогресу з мобільних пазлів — усе це вже існувало. Творча робота полягала в тому, щоб вирішити, як це все зібрати докупи. Можеш спробувати тут, якщо вивчаєш каталонську.

Партія: чотири trossets для захоплення і кидання кубика

А тепер я бачу, що люди використовують Claude для декомпіляції ігор і змішування їх між собою. У відео нижче, наприклад, хтось об’єднав Skate від EA і Modern Warfare 2: гравець може переключитися від третьої особи, сісти на скейт і при цьому стріляти у ворогів.

Це абсолютно захоплює й дає нове дихання безлічі механік, які кочують із гри в гру.

Я уявляю майбутнє, де належність до екосистеми дозволяє гравцям пробувати ті міксі, які їх цікавлять. Проходиш Spider-Man і Wolverine — і потім використовуєш кожного персонажа в грі іншого. Нове життя для того, що ти вже купив. Справді захоплює!

Але як геймдизайнер я відразу думаю про проблеми. Spider-Man — акробат-імпровізатор: він б’є й відскакує від одного ворога до іншого, а його бої спроєктовані з розрахунком на простір і розкиданих по арені противників. Бої Wolverine — значно жорсткіші й брутальніші, цілком ближній бій. Закинь Wolverine у нью-йоркський світ Spider-Man — і одразу постає питання, як він переміщується між хмарочосами без павутини. Закинь Spider-Man у рукопашні сутички Wolverine — і його акробатичному ритму просто ніде розвернутися. Кожна гра будує ворогів, рівні й камеру навколо дієслів свого протагоніста. Найцікавіший мікс — той, що змушує тебе заново відкривати гру, яку ти вже знав.

Роздуми про творчість

Дехто може скривитися — і небезпідставно — перед цим потоком новинок, що навалюються за кілька тижнів. Справді, з цією темою пов’язано чимало етичних проблем. Утім, для мене творчість якоюсь мірою існує поза занадто свідомою логікою й розрахунком.

Ця ситуація з одного боку нагадує питання про гонитву за трендами — те, від чого я так натерпівся, працюючи в мобільному f2p. Наздоганяти тренди — це абсолютно антитворчий акт. Знати тренди — так, це збагачує наш кругозір, але творчість — це процес відкриття, а не точна наука. Хто женеться за трендами, завжди залишається на надто знайомій стороні. Хороший мікс бере щось, що гравець вже знає, і додає лише один сюрприз: достатньо знайомого, щоб увійти, достатньо нового, щоб залишитися.

Так само й ці нові інструменти відкривають величезну кількість можливостей. Наведу конкретний приклад: раніше, щоб зробити кілька прототипів і довести команді, що в мене є цікава ідея, мені потрібно було просити продюсерів виділити хоча б одного художника й одного програміста. Сьогодні мені це більше не потрібно. Я не витрачаю чийсь час — і це дає мені набагато більший простір для дослідження. Можу зробити п’ять кривих прототипів за один вечір, викинути чотири з них і відкрити речі, про які я навіть не знав, що варто питати.

Неможливо ігнорувати

Так, я використовую інструменти, засновані на масовому крадіжці інтелектуальної власності — це правда. Але вигода з чисто творчої точки зору — величезна. Є люди талановитіші за мене, які можуть обійтися без цього. Я — ні, і зараз я не застряг на місці.

Мій особистий ліміт — використовувати їх лише для прототипів. Я написав казку, La Principessa Melone, яку сподіваюся опублікувати італійською у грудні. Спочатку я проілюстрував її за допомогою ChatGPT, і саме завдяки тим зображенням зрозумів, чого хочу, — після чого пішов шукати справжніх художників, щоб намалювали її по-справжньому. Прототип допоміг мені зрозуміти, що мені потрібно, а книжку малюватимуть живі люди.

Не знаю, скільки це триватиме: є різні етичні й геополітичні питання, які можуть обірвати певні сервіси за лічені години. Тому нікому не раджу будувати свою стратегію на цих речах.

Але неможливо заперечувати, що ми стоїмо перед осліплюючим і в певному сенсі незбагненним сценарієм — бо все несеться шаленою швидкістю. Моя практична порада: прототипуйте багато й швидко, і тримайте важливі речі подалі від сервісу, який завтра може зникнути.

Якщо копіювання гри стає буденним, що залишається цінного?

Цей допис був написаний мовою оригіналу — італійською — Паоло Гамбарделлою. Його перекладено агентом штучного інтелекту, і він може містити неточності.

Якщо копіювати ігрові механіки та цілі системи стає дедалі простіше, що залишається цінним? Я думаю, відповідь — у лайв-операціях.

Прийшов я до цього через цілком конкретний досвід. Півроку тому мені доводилося писати промпти, щоб змусити LLM-сервіси зробити те, що мені потрібно. Потім я перейшов до markdown-файлів із детальними інструкціями. Сьогодні мені достатньо записати відео і пояснити голосом, тикаючи пальцем у екран, чого саме я хочу. Кожен крок знижував поріг між ідеєю та її реалізацією, і я не бачу причин, чому це мало б зупинитися.

А це неминуче підводить мене до думки, що ми наближаємося до точки, де систему прогресії, ігровий луп або вдалу механіку можна буде відтворити за кілька днів. Код і дизайн-ідеї перестають бути стійкою перевагою. Те, що не скопіюєш одним відео, — це робота після запуску: сезонні події, оновлення, вміння слухати спільноту, стосунки з креаторами, які розповідають про гру. Лайв-операції — це люди й час, а час не дублюється.

Щось схоже вже сталося з музикою. Музиканти пройшли шлях від живих виступів до радіо, потім до студійних записів, аж до цифрових платформ, де заробляють майже нічого. Як виживати? Грати живцем. Для них це повернення до витоків, мало не вимушений вибір.

У нашому випадку це еволюція, бо ніхто не змушує нас крутити назад. Ті, хто завжди виграє, — це ті, кому вдається знайти свою нішу, свою аудиторію. І це ставатиме дедалі важливішим. Оскільки додати механіку «на льоту» стає елементарно, різниця буде у тому, яку наративну імпровізацію компанії майбутнього зможуть вести зі своєю аудиторією. Я думаю про студії, що розповідають про розробку в режимі реального часу, показують рішення та помилки, дають гравцям відчути себе частиною історії, яка ще триває. Імпровізований наратив — це саме воно: будувати його разом із людьми, день за днем, а не запакувати один раз перед запуском.

Гру рано чи пізно скопіює хтось завгодно. Раніше — лише компанії такого ж чи більшого масштабу, тепер — буквально будь-хто. А от аудиторія, яка йтиме поруч із самого початку, — не дублюється.

Я віддаю перевагу будувати

Цей допис був написаний мовою оригіналу — італійською — Паоло Гамбарделлою. Його перекладено агентом штучного інтелекту, і він може містити неточності.

Якщо довго працюєш в одній компанії, завжди знайдеться група людей, які постійно скаржаться. На продукт, на дедлайни, на керівників, на інші команди. Найбільше мене дратує те, що зазвичай це нікуди не веде. Скарги займають місце, де могла б бути робота.

Скаржитися іноді має сенс: є реальна проблема, ти її озвучуєш, намагаєшся вирішити. Коли людина виговорюється, вона може шукати три речі:

  1. щоб її почули,
  2. щоб її підтримали,
  3. щоб їй допомогли.

Вислухати й підтримати мало допомагають зняти стрес, а от запропонувати рішення чи інший погляд на ситуацію — вже інша справа. Якщо скарга нікуди не веде, це зазвичай просто шум.

Незручний бік створення

В іграх ми бачимо це постійно:

  • Несправедливий бос — це привід повідомити про проблему і, якщо можливо, її виправити.
  • Складний бос вбиває тебе, дає зрозуміти чому, і за три секунди ти знову в грі.

Здорове роздратування спрямоване до майстерності. Скарга — це коли ти застряєш на екрані «гейм овер» і розповідаєш кожному, хто проходить мимо, який жахливий був цей бос.

Створювати — це теж незручно. Це може стати приводом відчувати себе кращим за інших, і є процеси, які дійсно зламані, де назвати речі своїми іменами вже є частиною роботи. Між компанією, де щось можна змінити, і компанією, де нічого не змінюється, перший випадок впізнається по тому, як люди реагують, коли хтось щось пропонує.

Перш ніж критикувати

Моє правило, зрештою, просте. Бачу проблему — пропоную рішення. Можу — роблю. Якщо після всього цього бачу, що справи йдуть не туди, — іду сам. Залишатися в місці, де нічого не змінюється, і скаржитися — це третій варіант, якого я хочу уникати. Таке траплялося, але з віком і дітьми це дедалі важче собі дозволити.

Перш ніж говорити погане про щось — хто міг би це змінити? Якщо відповідь — не та людина, що стоїть переді мною, таку розмову краще не починати.

Від глибини витрат до глибини уваги

Цей допис був написаний мовою оригіналу — італійською — Паоло Гамбарделлою. Його перекладено агентом штучного інтелекту, і він може містити неточності.

Індустрія розваг використовує витрачений час як головний показник цінності продукту або сервісу.

Цінність = Час × (Дохід / Одиниця часу)

Я використовую LLM і машинне навчання вже кілька місяців, і на мою думку ця інновація принесе три речі: більше пропозиції, менше монетизаційних важелів і, головне, аудиторію, яка намагається вмістити все що може в менший відрізок часу. Якщо це так, попередня формула починає тріщати по швах. Час стає найдефіцитнішим ресурсом, і той, хто намагається рости лише за рахунок довших сесій, опиняється в конкуренції з усім іншим за ті самі хвилини. У такій ситуації вирішує те, скільки коштує кожна хвилина, яку гравець вирішує віддати тобі.

Судять по D1 і D7

Я роками працюю в мобільних іграх, і мою роботу дизайнера завжди оцінювали за Утриманням і Монетизацією. Перше закономірно веде до другого: D1, D7, DAU/MAU. Це має сенс, бо F2P-гра виживає завдяки обсягу людей, які щодня приходять і — що важливіше — повертаються. Чим частіше людина повертається, тим вища ймовірність, що вона почне витрачати в грі серйозні суми. Тому кожна фіча, яку я проєктував, мала рухати один із цих показників — інакше її відкидали.

Проблема в тому, що деякі фічі роблять свою роботу непомітно. Система, яка чітко підказує, що робити далі; маленький наративний момент, який надає сенсу сесії; інтерфейс, що прибирає зайве тертя — жодна з цих речей сама по собі не зрушить D7 в A/B-тесті. Тому вони опиняються в кінці списку, позаду чергової обмеженої події, яка навпаки одразу дає якийсь числовий результат. Я бачив, як цілі роадмапи перекошувалися у бік того, що легко атрибутувати, а ігри, які з цього виходили, всі мали одне й те саме обличчя.

Найболючіший приклад трапився зі мною торік. Я працював із великим клієнтом і однією з найкращих команд, яку мені довелося зустріти: творчі, компетентні люди, які справді вірили в проєкт. Цифри, що надходили, були цікавими — принаймні з мого погляду. Ми ще й вигадали з нуля новий жанр. Жоден показник не свідчив, що гра йде погано; вона йшла добре, просто не так добре, як очікувала материнська компанія, яка цілилася в якісь нереальні D1 і D7. Тиск зростав до такої міри, що, як я дізнався потім, проєкт закрили. Шкода. На мою думку, показники потрібні, щоб зрозуміти, куди не треба йти, — а коли вони стають єдиною міркою для оцінки ідеї, то врешті топлять навіть хороші. У тієї компанії, схоже, був у руках сильний продукт — і достатньо було просто дати людям працювати.

Медіум, який не вкладеш у переказ

Відеоігри загалом, не лише F2P, перебувають у цікавому становищі. Подумай про фільм чи подкаст: теоретично три години фільму можна замінити двохвилинним рекапом. З roguelike-ом таке не вийде — рану складно переказати… Цінність саме в тому, щоб грати! Як бізнес це ставить нас у привілейовану позицію, і я вважаю, що дає нам особливу перевагу перед іншими медіа.

Зараз ринок перебуває у фазі консолідації, тому повторює формули, які вважає перевіреними. Так відбувається на будь-якому зрілому ринку. До того ж, як я вже казав, нові технології теоретично дозволяють кожному члену команди виробляти більше.

Хто повертається

Я думаю, гравці завжди шукали унікальні ігри, і коли все починає схожатися, ця потреба стає гострішою. Не здивуюся, якщо ми почнемо вимірювати утримання інакше: дивлячись і на те, скільки з потрібних нам людей повертається. ХТО повертається — ось питання.

А щоб зрозуміти, хто повертається, треба дивитися, що він робить, коли повертається. Гравець, який двадцять хвилин налаштовує білд; той, хто читає кожен рядок діалогу; той, хто ігнорує легку нагороду, бо йому цікаве інше — кожен із них говорить тобі щось про те, що для нього важливо. Оптимізувати, колекціонувати, досліджувати, шукати сенс у тому, що робиш. Якщо будуєш гру навколо цих цінностей — такий гравець залишається на роки. Якщо ставишся до нього як до рядка в середньому D1 — втрачаєш його, навіть не помітивши.

Дехто скаже, що індустрія вже дивиться на «кого»: на китів, на гравців, які багато витрачають. Роками ми оптимізували глибину витрат — тобто наскільки глибоко людина готова лізти в гаманець. Глибина уваги — це інше: наскільки глибоко людина готова зайти в гру, розібратися в ній, говорити про неї, залишатися в ній. Часто ці два виміри збігаються, але коли ні — другий живе довше.

Дуже часто пристрасний гравець — той, що витрачає, приводить друзів і залишається з нами роками — не вилазить чітко з дашборду, який показує динаміку утримання D1. Проте такий гравець важить дуже багато для прибутковості гри.

Ставка на глибину

Саме тут, на мою думку, відбудеться наступна зміна — і скоро. Студія, яка будує свою стратегію навколо «глибини уваги», може мати нижчі цифри DAU і вигравати на маржі. На мікрорівні метрика може виглядати кисло, але на макрорівні картина перевертається.

На практиці це означає дивитися на інші числа: утримання на 90 або 365 днів найбільш залученої когорти замість середнього D1; скільки гравців доходять до найглибших систем; скільки приводять друга; скільки створюють щось навколо гри. Це повільніші й «шумніші» метрики — і саме тому сьогодні ніхто не виносить їх на верхівку дашборду.

Два дні, два ШІ, принцеса, яка стає динею

Цей допис був написаний мовою оригіналу — італійською — Паоло Гамбарделлою. Його перекладено агентом штучного інтелекту, і він може містити неточності.

Минулого тижня колега показав мені цікаве відео: геймдев змушує Astra від ChatGPT і Fable 5.1 від Claude працювати разом у Unreal Engine, щоб зібрати бос-файт у стилі Souls-like.

Саме по собі відео про розробку ігор, але мене вразило інше — побачити, як два різні ШІ працюють над одним матеріалом, а не один. Це нагадало мені казку, яка давно крутилася в голові: «Принцеса Дині». Я розповідаю її ввечері своїй доньці Марії Лаурі з самого її народження, а останній місяць у вільний час узявся нормально її записати. І подумав: чому б не спробувати те саме — з Claude і ChatGPT, але щоб нарешті дати обличчя персонажам?

Два дні я змушував обидва сервіси спілкуватися між собою: один пропонував персонажа, інший його правив або доповнював — аж поки не вийшов цілісний каст на всіх сторінках, від короля Мурашки до Туманки, що живиться пліткам тих, хто судить не дивлячись. Результат допоміг мені краще зрозуміти, хто ці персонажі насправді, і дав набагато чіткіше відчуття самої казки. Коли я показав Марії Лаурі принцесу і друзів, про яких розповідаю їй щоночі, вона аж рота відкрила: вперше вона їх побачила, а не просто почула.

Сьогодні вранці в залі я вже думав про наступний крок: знайти професійного ілюстратора, щоб довести книгу до ладу в оригінальному стилі, і — хто знає — може, самостійно видати свою першу казку.

У всьому цьому є й своя іронія. «Принцеса Дині» саме про Туманку, що живе чутками «кажуть, що…», і про людей, які сміються ще до того, як подивляться власними очима. Коли читаю коментарі різних сучасних луддитів, що одразу поспішають засудити використання ШІ, навіть не спробувавши його, — відчуваю, що потрапив усередину власної казки.

Принцеса Дині представляється королівству

Бізнес, який я обрав

Цей допис був написаний мовою оригіналу — італійською — Паоло Гамбарделлою. Його перекладено агентом штучного інтелекту, і він може містити неточності.

Вчора я переглянув це інтерв’ю з CEO Bulkhead, творців Wardogs — мультиплеєрного онлайн-шутера від першої особи.

Я одразу знав, що реакція не забариться і що слова цієї людини — ідеальний матеріал для дешевих кліків і черговий привід поговорити про кранч у LinkedIn.

Сьогодні друг-письменник скинув мені ось цю замітку іншого письменника.

Бізнес, який я обрав

Ніхто не змушував мене робити відеоігри. Моя справжня пристрасть — думати про те, який досвід передати через медіум. Найбільше мені подобається відкривати нові культури і знаходити яскравих людей, з якими можна говорити й сперечатися про творчі речі. Моя мрія — поставити підпис під кількома іграми, які залишать слід.

Я роблю ігри не для того, щоб розбагатіти, і не наодинці (хоча довелося спробувати, щоб це зрозуміти). Я роблю ігри, бо так вирішив — з чистої любові, якщо завгодно. Для мене, враховуючи що на роботу йде більша частина мого неспального часу, важливо намагатися побудувати щось грандіозне, а не просто підтримувати порядок на городі.

Коли працюю на когось, я завжди шукаю проєкти, які мене запалюють. Я не працюю лише заради того, щоб оплатити рахунки, — намагаюся займатися тим, що мені справді до душі. А це іноді має свою ціну: зайнята голова, понаднормові години. Час, відібраний у родини.

Те саме стосувалося і моєї сім’ї: мама — педіатр — працювала значно більше, ніж вимагала норма. Батько не спав ночами, щоб писати судові документи, — він адвокат. Брат — суддя, і теж відбуває важкі зміни без жодної додаткової оплати. Моя родина навчила мене, що кранчу як такого не існує: є речі, які треба зробити, і ці речі потребують часу.

Нещодавно я вирішив перейти від мобільного free-to-play до PC/Console ігор — і це тягне за собою величезну кількість додаткових годин. Це мій вибір, і я розумію його наслідки. Ми дуже часто говоримо про свої права, але вкрай рідко — про свої обов’язки.

Насолода від ходьби

Цей допис був написаний мовою оригіналу — італійською — Паоло Гамбарделлою. Його перекладено агентом штучного інтелекту, і він може містити неточності.

Останнім часом мені здається, що помилки не просто йдуть одна за одною, а наростають в геометричній прогресії. Нові технології дозволяють нам діставатися з точки А до точки Б іноді майже миттєво. Але саме це змушує нас упускати можливості, які можуть виявитися ключовими.

Уяви, що цих вихідних ти вирішуєш сходити до музею в своєму місті. Уяви, що в тебе є вертоліт, який забирає тебе прямо з дому і доставляє прямо до музею. Політ на вертольоті — це круто (думаю, принаймні — сам ніколи не літав), тож уяви, що єдина ціна — заснути в дорозі. Перевага очевидна: ти миттєво опиняєшся на місці. Але ти втрачаєш усе інше: якби ти пішов пішки, міг би зустріти старого знайомого по дорозі. Або, хто знає, натрапити на кафе з чудовим сніданком. Або побачити оголошення про відкриття нового культурного центру і вирішити завернути туди. Звичайно, пішки довше і втомливіше — але дорогою трапляються можливості.

Так от, у game design сьогодні можна згенерувати специфікацію до фічі майже миттєво. Керівник каже тобі зайнятися цією фічею, дає тиждень, а ти вже за дві години маєш готову основу. Усе завдяки алгоритмам, що працюють на надпотужних обчислювальних системах і по суті базуються на статистичній імовірності — вони здатні генерувати структуровану й досить зв’язну документацію за лічені хвилини. Набагато швидше, ніж встигнеш ти чи я — це точно.

Проблема в тому, що губиться дорогою: можливість відкрити щось нове і отримати несподівані ідеї. Але керівник давав тиждень, а ти здаєш за два дні — тож твій OKR, швидше за все, виглядатиме краще, ніж якби ти витрачав цей час на дослідження.

Тож як бути? У мене є чітка відповідь для себе. Справжній професіонал, на мою думку, має давати собі час на роботу — креативність потребує обмежень, але також потребує часу!

Як привернути увагу в Інтернеті

Цей допис був написаний мовою оригіналу — італійською — Паоло Гамбарделлою. Його перекладено агентом штучного інтелекту, і він може містити неточності.

Є одна тривожна тенденція, яка буквально вибухнула за останні кілька місяців, принаймні в моїх соцмережах: публікувати чернетки або недороблені речі.

Я бачу досвідчених професіоналів, які викладають приклади нечистого геймплею — мабуть, щоб привернути увагу якогось клієнта чи роботодавця. Бачу джуніорів, які постять скріншоти з 3D-редакторів або ігрових рушіїв, очевидно щоб довести свою компетентність.

Шум, і більше нічого.

Я розумію бажання зайняти своє місце в індустрії та підтримую прагнення діяти; але проблема в тому, що саме ми показуємо.

  • Якщо твоя мета — розробити власну інді-гру, думай про те, щоб дати щось аудиторії, а не про «реакції», які можна назбирати в LinkedIn
  • Якщо хочеш отримати роботу, ніхто тебе не найме, побачивши, що ти вмієш відкривати програму.

Реальність індустрії

Вчора я читав цей дуже цікавий пост від одного з лідерів індустрії — на мій погляд, один із найточніших матеріалів за останні місяці. Реальність така: ми переживаємо момент консолідації (а не краху, як дехто каже), де інвесторська наратив більше не може обіцяти зростання. Зараз величезна кількість талановитих людей шукає роботу, і тому справді важко виділитися з натовпу.

Це інтуїтивно підштовхує до думки, що важливо звернути на себе увагу й відрізнитися від інших. В якомусь сенсі це правда, але я не вважаю, що для цього швидкість є такою вже важливою. Публікація недороблених речей, з одного боку, дозволяє раніше заявити про себе. З іншого — ми демонструємо свій недбалий бік.

Як же виділитися?

Ніякої чарівної формули у мене немає, але я в індустрії вже багато років і сам собі побудував позицію, тож дещо в цьому розуміюся. Найважливіше — це стосунки, які ми будуємо з іншими людьми; все, що допомагає будувати їх краще, йде нам на користь.

Якщо ти інді-розробник і хочеш дати видимість своєму проєкту, зроби все можливе, щоб якнайшвидше з’єднатися зі своїми ранніми прихильниками. Дізнайся, де вони є, спілкуйся з ними, намагайся справді зрозуміти, як вони грають, що купують і чому. Якщо знімаєш відео, щоб привернути увагу, зроби це з належним рівнем полішу.

Якщо ти фахівець без досвіду, замість того щоб показувати речі, які насправді може зробити будь-хто (ось моя сокира на artstation!), краще серйозно вчися й працюй, щоб зрозуміти, що в тебе є унікального, і показуй саме це якнайкраще. Не важливо як — важливий кінцевий результат і те, чому ти вважаєш його сильним.

Якщо ти досвідчений фахівець, показувати, що ти зробив новий прототип за кілька хвилин, не дасть нічого. Краще намагайся пояснити, чому з тобою варто працювати. Плекай стосунки, які вже маєш, діліться тим, що справді знаєш, — зокрема у форматі відео. Давай зрозуміти, що навчився думати про певні речі по-особливому.

Менше слопу, менше спаму — і більше живих зв’язків та передачі справжніх знань!