Skip to content

Tag: inspiration

Клонувати гру зі штучним інтелектом: це потрібно робити?

Цей допис був написаний мовою оригіналу — італійською — Паоло Гамбарделлою. Його перекладено агентом штучного інтелекту, і він може містити неточності.

Марк Браун, творець Game Maker’s Toolkit, опублікував відео, в якому розповідає історію, що може стосуватися будь-кого, хто сьогодні робить ігри — великі чи маленькі.

Що сталося

Двоє угорських розробників-аматорів за допомогою Claude Code створили словесну гру, яку самі описують як «Word Play із купою всього поверх». Word Play — це рогалик зі словами, який Марк випустив у 2025 році. На це їм знадобилося одинадцять днів: вони додали таймер, щоденний челендж, мультиплеєр і мета-прогресію. Перш ніж щось робити, вони написали Марку — запитали, як він до цього ставиться, і пообіцяли тримати гру в приватному доступі, якщо він проти.

Марк провів двадцять хвилин, розмірковуючи вголос: він втрачає гроші, клони існували завжди, ШІ йому не до вподоби, а їхня гра в деяких місцях краща за його. Зрештою він так нічого й не вирішив і попросив глядачів поділитися думками.

Я дивився відео з особливої позиції, бо ці інструменти використовую щодня. Я працюю з Claude і ChatGPT у парі: один перевіряє одного. На роботі, у GSC, вони мені потрібні для створення прототипів, оновлення документації, розуміння великої кількості текстів, написаних українською, та зіставлення інформації з величезного масиву документів. Вдома цей блог з’явився вже дев’ятьма мовами, і я повернувся до своєї гри про собаку: з одного боку переношу її з Blueprint на C++, з іншого — закладаю основи механік і game feel. Результати мене щиро дивують.

На мою думку, двоє угорців зробили все правильно. Вони створили щось, що їх захоплювало, і перш ніж виходити на люди — спитали. Їхній контент цілком легітимний. Марк має рацію, що переймається, бо Word Play досі приносить йому дохід щомісяця — але на його місці я б побачив у цьому можливість. Двоє людей, які провели сотні годин у твоїй грі, знають її вздовж і впоперек і вже зробили функції, які ти не встиг добудувати, — чому б не залучити їх до оригінальної гри? Вони могли б займатися live-операціями, оновленнями, новими режимами. Сам Марк визнає, що після виходу був надто втомлений, щоб продовжувати. Мені здається, це куди перспективніший шлях, ніж відео зі скаргами.

Клон чи оммаж?

Де проходить межа? Для мене клонувати — означає «мені не цікавий продукт, мені цікавий лише результат». Натхнення, і навіть копіювання, можуть бути чудовим способом віддати шану минулому. Сам Word Play походить від Balatro, той — від Luck Be a Landlord, а той — від Slay the Spire.

Межа визначається тим, наскільки тобі важливо, щоб ця річ з’явилася на світ — заради неї самої. Єдине питання, яке варто собі поставити: це варто робити? Гроші й підписники — потім.

У відео є момент, який мене зачепив. Марк читає логи чату й бачить, як Claude додає двадцять один модифікатор за один раз — а йому написання цього коду коштувало місяців. Я розумію цю фрустрацію, і це нормально. Фермер сьогодні використовує комбайн замість коси. Ніхто не вимагає від нього сумувати за косою.

Марк також згадує Лукаса Поупа, автора Papers, Please, який перестав розповідати про свої ігри до виходу — через страх клонів. Це його вибір, і я його поважаю. Але я переконаний, що люди завжди обиратимуть нову гру Лукаса Поупа замість можливого клону. Гравці йдуть за автором, його смаком, його поглядом на речі.

Ще є порада якогось директора з Valve: не спирайся на єдину механіку, бо її надто легко скопіювати. Поради, особливо від тих, хто не варився у цьому казані, завжди варто брати з великою щіпкою солі.

Якщо твоя гра знаходить свій ринок, іноді вистачає й однієї механіки. Справжня робота починається потім — коли треба її підтримувати. І тут технологія грає на нашому боці: сьогодні розвивати ігри економічно доступно там, де раніше їхня підтримка просто не окупалася. Той самий інструмент, що лякає Марка, міг би допомогти йому повернутися до Word Play і нарешті доробити щоденний челендж і speedrun-режим, які, за його ж словами, залишилися незавершеними десь у коді.

Що я виніс для себе

Марк отримав того листа і зміг перетворити його на відео, яке переглянули тисячі людей, — тому що роками будував аудиторію. Це і є справжній актив: ті, хто за тобою стежить, чекають на твою наступну гру, а код може переписати будь-хто за дванадцять хвилин. Тож нові інструменти — використовуймо їх для того, щоб краще розвивати те, що заслуговує на розвиток.

А що б ти сказав Марку? І що б ти сказав двом угорцям? Пиши мені особисто у LinkedIn.

Більше діалогу, менше мегафона

Цей допис був написаний мовою оригіналу — італійською — Паоло Гамбарделлою. Його перекладено агентом штучного інтелекту, і він може містити неточності.

Хочу трохи оновити свою онлайн-присутність. До цього блог, LinkedIn і кілька подкастів були моїми трьома опорами. Але тепер видавець нарешті прокинувся і береться переглянути мою книгу та допомогти мені дістатися до потенційних читачів — тож хочу покращити спосіб, у який я спілкуюся зі світом.

Game Design in Practice

Книга називається Game Design in Practice: A Professional’s Guide to Entertainment Ideation, а видає її Jettelly — видавництво з Торонто, що випускає книги й курси для розробників відеоігор.

Це практичний посібник із фази ідеації — того моменту, коли сира ідея набуває форми й перетворюється на концепт. Я вклав туди все, що засвоїв за роки роботи в мобільній та інді-розробці: розуміти, чого гравці шукають у розвагах, виходити за межі жанрових ярликів, щоб знайти фундаментальний досвід гри, проводити мозкові штурми з командою, будувати ігрові прототипи і врешті продавати свою візію через брифи, пітч-деки та демо.

Виходитиме англійською, у форматі електронної книги, розділ за розділом. Якщо цікаво — на сторінці книги вже можна записатися до вишліста.

До сьогодні я використовував ці інструменти в односторонньому режимі. Публічні коментарі мене не надто приваблюють — зокрема тому, що нерідко доводиться їх модерувати. Я надаю перевагу приватним контактам: вони дають змогу будувати справжні стосунки й вести повноцінний діалог із людьми. Вони подарували мені багато радості й нових друзів. Тому настав час переосмислити свою комунікаційну стратегію й зробити такі зустрічі простішими.

Паралельно з книгою я розробляю кілька ігрових ідей, тож можу додати відеовимір. Думаю про короткі вертикальні відео, де я коментую відеогру, поки її видно в кадрі: що працює, що б я змінив, яка ідея за цим стоїть. З однією відмінністю: гра була б моя. Так я міг би зацікавити людей, яким легше сприймати інформацію візуально, — а там, дивись, відкриються й нові можливості. Це ще й термометр, щоб зрозуміти, наскільки свіжі мої ідеї, тож рано чи пізно спробую.

Одна з проблем — мова. Італійська — моя рідна, але мій італійський просякнутий кастильською, бо я вже дуже давно живу в Іспанії. Я роблю помилки й використовую конструкції, які в Італії не вживають; результат зрозумілий, але для мого перфекціонізму — замало. Англійська — мова бізнесу, але контенту англійською тисячі, і там використовують живий та різноманітний сленг, якого мені не вистачає. Іспанська теж могла б підійти, але я не певен. А ти якою мовою хотів би мене читати й слухати?

На сьогодні новини такі: рухаюся вперед із книгою і продовжую робити свої ігри. Можу собі це дозволити лише завдяки новим технологіям, які дають змогу вести кілька справ одночасно й будувати під себе потрібні інструменти.

Якщо маєш пораду щодо мови, відео чи будь-чого іншого — пиши мені в приватні повідомлення на LinkedIn: я слухаю.

Інвестування означає брати на себе зобов’язання

Цей допис був написаний мовою оригіналу — італійською — Паоло Гамбарделлою. Його перекладено агентом штучного інтелекту, і він може містити неточності.

Деякий час тому я написав казку і знайшов художницю, яка допомагає мені її візуалізувати. Вона надсилає мені ескізи щотижня на перегляд. Я даю зворотний зв’язок, вона вносить правки — загалом 16 зображень. Усе це забирає в мене дуже багато часу, а виникло з бажання залишити щось своїй доньці на той випадок, якщо мене не стане раптово. Я не розраховую на успіх чи мільйони проданих примірників, усвідомлюю рівень свого оповідання і власні обмеження. Роблю це виключно заради творчості.

Машинне навчання допомогло мені візуалізувати цю казку і підштовхнуло до пошуку професіонала для її ілюстрування. Це, безперечно, добре, але мушу визнати: проект забирає більше особистого часу, ніж я очікував. Делегувати — це не просто вкласти гроші й зекономити час, це означає взяти на себе зобов’язання працювати над чимось разом з іншою людиною. Про це я надто часто забуваю і беруся за тисячу проектів, які потім не доводжу до кінця. Це доволі поширена риса серед творчих людей, і сьогодні хотів поділитися нею з тобою.

Сподіваюся опублікувати свою казку до Різдва, надрукувати кілька примірників каталанською і подарувати їх усім дітям з класу Марії Лаури. Потім розміщу посилання у своєму блозі та LinkedIn, щоб її можна було придбати італійською та каталанською.

Міємото не писав кодекс

Цей допис був написаний мовою оригіналу — італійською — Паоло Гамбарделлою. Його перекладено агентом штучного інтелекту, і він може містити неточності.

Da quanto riesco a capire, Miyamoto non ha mai scritto una riga di codice nei suoi giochi. In una vecchia Iwata Asks, Toshihiko Nakago, il programmatore principale, racconta come funzionava. Miyamoto e Takashi Tezuka disegnavano i livelli a matita su enormi fogli di carta millimetrata. Il team di Nakago inseriva i dati a mano, blocco per blocco. La sera masterizzavano tutto su una ROM e i due designer giocavano il livello. Le correzioni tornavano come appunti a matita sul foglio. “Riuscivamo a malapena a stare in un ciclo di modifiche al giorno”, dice Nakago.

Наскільки я можу зрозуміти, Міямото не написав жодного рядка коду у своїх іграх. В одному старому Iwata Asks Тосіхіко Накаґо, головний програміст, розповідає, як це працювало. Міямото і Такаші Тедзука малювали рівні олівцем на величезних аркушах міліметрівки. Команда Накаґо вносила дані вручну, блок за блоком. Увечері все це записувалося на ROM, і обидва дизайнери грали рівень. Правки поверталися у вигляді олівцевих позначок на аркуші. «Нам ледве вдавалося вкладатися в один цикл змін на день», — каже Накаґо.

Один прохід на день. Сьогодні, маючи поруч мовну модель відкритою поряд з редактором, я можу робити по одному кожні дві хвилини.

Я вже писав, що геній-одинак — це міф, і досі так думаю: без Накаґо не було б Super Mario. Сьогодні частину того діалогу між дизайнером і програмістом бере на себе модель. Але діалог нікуди не дівся, і те, як Міямото в ньому існував, говорить дуже багато про те, чим стає наша професія.

Дизайнер як режисер

Мені подобається уявляти Міямото як людину, яка знала, чого хоче, і вміла це пояснити. Його робота полягала в описі: де стоїть блок, як високо злітає стрибок, що робить Гумба, врізавшись у трубу. Переклад на асемблер — це вже чужа справа.

З AI відбувається щось схоже. Я можу описати механіку, стани персонажа, крайні випадки — і отримати скрипт для Godot або Unity, який їх реалізує. Якість результату залежить від того, наскільки чітко я уявляю собі задачу; токенів витрачу більше або менше залежно від точності опису.

Дизайнер вирішує, що має відбуватися, чому і яке відчуття це має давати. Написання коду стає частиною процесу, яку можна делегувати. Я говорив про це нещодавно у контексті джуніорів: завдання завжди було одне — пояснити машині, що від неї хочуть, щоб вийшла гра.

Обмеження сьогодні

NES мав 2 КБ оперативної пам’яті. Накаґо розповідає, що вони буквально полювали за вільною пам’яттю: маючи двадцять байт, можна було додати десять блоків до рівня. Саме з цих обмежень народилися рішення, які ввійшли в історію, — наприклад, хмари і кущі в Super Mario Bros., які є одним і тим же малюнком, просто різного кольору.

Міямото не програмував, але ці обмеження знав досконало. Тому і просив те, що реально можна було зробити.

AI теж має свої обмеження, і той, хто його використовує, має знати їх так само добре. Модель забуває все, що виходить за межі контекстного вікна. На одне й те саме питання вона може відповісти по-різному. Якщо вона працює в реальному часі всередині гри, кожен виклик має час відповіді і вартість. Хто розуміє ці обмеження, може проектувати з урахуванням їх — а іноді й перетворювати їх на механіки: персонаж із поганою пам’яттю, непередбачуваний оракул, світ, який змінюється щоразу, коли ти його відвідуєш.

Десять проходів на день, потім сто

У тій самій розмові Накаґо каже, що з новими інструментами вони могли змінювати рівень десять-двадцять разів на день. Сьогодні цикл між ідеєю, реалізацією і перевіркою скорочується майже до нуля. Змінюю гравітацію, переграю, змінюю знову.

Це зміщує вузьке місце. Раніше обмеженням була швидкість, з якою хтось міг реалізувати зміну. Тепер обмеженням є те, наскільки швидко я можу зрозуміти, чи ця зміна працює. А щоб зрозуміти — треба грати, відчувати, порівнювати. Відчуття стрибка знайдеш тільки з геймпадом у руках.

Те, чого AI не знає

AI пише код, набрасовує діалоги, генерує ассети за лічені секунди. Але вона не знає, коли рівень задовгий, коли ворог з’являється в невдалий момент, коли стрибок починає дратувати. Вона не відчуває ні радості, ні нудьги, ні напруги. Вона добре імітує рішення, які вже хтось знайшов; вибирати, яке залишити, — завдання того, хто грає.

Тому я думаю, що цінність гейм-дизайнера все більше зміщується у бік смаку, ритму і розуміння психології гравця. Саме ці якості зробили роботу Міямото позачасовою — і він їх відточував олівцем і аркушем у клітинку.

Три речі, які варто тренувати вже з завтра

  1. Пиши специфікації так, щоб їх міг виконати хтось інший. Візьми механіку, яку добре знаєш, — наприклад, стрибок Маріо — і опиши її в десяти рядках. Потім дай це моделі і подивися, що вийде. Кожна розбіжність між тим, що ти мав на увазі, і тим, що бачиш, — це місце, де твій опис був нечітким.
  2. Вивчи обмеження свого інструменту. Міямото знав пам’ять NES; ти дізнайся, де модель плутається, що забуває, коли вигадує. Це дизайнерська інформація.
  3. Грай більше, ніж генеруєш. Якщо одна ітерація коштує дві хвилини, легко зробити п’ятдесят — і жодну з них толком не зіграти. Виділяй час, коли берешь геймпад і робиш висновки, — і записуй, що відчув, перш ніж просити наступну зміну.

Молоді люди матимуть те, чого не було у мене

Цей допис був написаний мовою оригіналу — італійською — Паоло Гамбарделлою. Його перекладено агентом штучного інтелекту, і він може містити неточності.

Пам’ятаю свою першу роботу в геймдеві: це була невелика компанія на півдні Італії, що займалась поставками аркадних автоматів і VLT. Компанія запустила проєкт власного автомата на базі Linux — його мали один раз відправити клієнтам, а ігри потім завантажувались через зовнішній накопичувач і смарт-карту для дешифрування.

Моя роль полягала в тому, щоб придумувати й розробляти ці ігри на власному рушії. На практиці я більшу частину часу писав на Lua. Університет я ще не закінчив і робив купу помилок. Не раз вставляв блокуючі виклики всередину циклу — і гра намертво зависала. Використовував глобальні змінні там, де не треба, і зміна в одному місці ламала щось зовсім в іншому кінці коду. Як я вже сказав, компанія була дуже маленька, і мій керівник часто помічав проблему надто пізно — коли вона вже перетворилась на пожежу. Що неминуче виливалось у напружені й нервові моменти.

Це була важка робота для людини без досвіду і без постійного наставника. Тепер я розумію, що справа була не лише в мені: у такій маленькій команді ні в кого просто не було часу переглядати мій код. Кодревʼю як ролі не існувало взагалі. І так, рядок за рядком, я накопичував технічний борг, навіть не усвідомлюючи цього.

Молодший розробник у моїй тодішній ситуації сьогодні мав би поруч AI-асистента, який ще до того, як код потрапить до керівника, підкаже: ось цей виклик заблокує цикл, а ця глобальна змінна вдарить по тобі через два тижні. По суті — той самий кодрев’ю, якого мені бракувало. Якщо думати, що вже найближчим часом нові джуніори не наступатимуть на ці самі граблі, — відверто кажучи, відлягає від серця.

Зрештою, завдання джуніор-розробника чи дизайнера завжди було одне й те саме: навчити машину стати грою. Мова, синтаксис і прийоми, щоб усе не посипалось, — це лише засіб. Якщо інструмент бере на себе цей засіб і обмежує катастрофи, у джуніора залишається більше простору для того, що насправді важливо: зрозуміти, чи гра працює і чи вона розважає.

Тому, коли я читаю, що Epic Games хоче розробити свій шутер із персонажами Marvel і Star Wars з підходом “AI-first” — де код і арт генерує ШІ, а люди керують і наглядають, — і коли Тім Суїні говорить про великий переворот для всієї компанії, я дивлюся на це з певним скептицизмом. І все ж відчуваю, що базовий намір (якщо відкинути, звісно, бажання скоротити витрати) позитивний і може зробити індустрію кращою.

Якби я сьогодні був джуніором, час, який мені повертає ШІ, я б витрачав на дві речі. Перша — нетворкінг: знайомитись з іншими розробниками, ходити на заходи, бути на виду. Друга — по-справжньому розуміти, чого хочуть гравці. Багато грати, але з критичним поглядом: брати успішну гру і питати себе, чому вона працює, яку потребу задовольняє, в який момент тягне зробити ще одну спробу, а в який — закрити. Той, хто грає в аркадний автомат, хоче відчути себе крутим за кілька секунд; той, хто грає в менеджмент-симулятор, хоче відчути контроль. Це запитання, які жоден ШІ не поставить за тебе, — і саме тут джуніор може справді щось привнести.

Прототип без команди

Цей допис був написаний мовою оригіналу — італійською — Паоло Гамбарделлою. Його перекладено агентом штучного інтелекту, і він може містити неточності.

Цього вихідного я був абсолютно зачарований новинами, які одна за одною з’являлися про декомпіляцію коду відеоігор. А до цього — цілий тиждень відкриттів, коли я зрозумів, що можу практично одразу втілити будь-яку ідею. Сам, не відволікаючи нікого.

Створи свій мікс

На роботі я зробив щось, що три місяці тому здавалося неможливим, але з очевидних причин не можу про це розповісти. У особистому житті я вивчаю каталонську і створив відеогру для своєї групи на основі виразу, який ми часто використовуємо: tros de quòniam — приблизно «людина з тирсою в голові». На заняттях ми грали в тривіал дієслів, тож я попросив викладачку дозволу його сфотографувати. Потім, використовуючи купу безкоштовних матеріалів з інтернету, ChatGPT допоміг мені структурувати власну версію.

Моя ідея полягала в тому, щоб залишити кидання кубика й додати цілі для виконання — як у мобільних пазлах, які дають набагато більше залученості. Є чотири кольори, по одному на кожну групу дієслів. Кожна правильна відповідь коштує десять очок, помножених на значення кубика, а заповнивши шкалу, ти захоплюєш «trosset» того кольору. Помилки не відкидають тебе назад, і немає таймера — бо мета тут навчатися.

Стартовий екран Tros de Tríviam

Якщо добре подумати, у цій грі немає жодного нового елемента. Тривіал із заняття, вправи з офіційних джерел, кубик і шкали прогресу з мобільних пазлів — усе це вже існувало. Творча робота полягала в тому, щоб вирішити, як це все зібрати докупи. Можеш спробувати тут, якщо вивчаєш каталонську.

Партія: чотири trossets для захоплення і кидання кубика

А тепер я бачу, що люди використовують Claude для декомпіляції ігор і змішування їх між собою. У відео нижче, наприклад, хтось об’єднав Skate від EA і Modern Warfare 2: гравець може переключитися від третьої особи, сісти на скейт і при цьому стріляти у ворогів.

Це абсолютно захоплює й дає нове дихання безлічі механік, які кочують із гри в гру.

Я уявляю майбутнє, де належність до екосистеми дозволяє гравцям пробувати ті міксі, які їх цікавлять. Проходиш Spider-Man і Wolverine — і потім використовуєш кожного персонажа в грі іншого. Нове життя для того, що ти вже купив. Справді захоплює!

Але як геймдизайнер я відразу думаю про проблеми. Spider-Man — акробат-імпровізатор: він б’є й відскакує від одного ворога до іншого, а його бої спроєктовані з розрахунком на простір і розкиданих по арені противників. Бої Wolverine — значно жорсткіші й брутальніші, цілком ближній бій. Закинь Wolverine у нью-йоркський світ Spider-Man — і одразу постає питання, як він переміщується між хмарочосами без павутини. Закинь Spider-Man у рукопашні сутички Wolverine — і його акробатичному ритму просто ніде розвернутися. Кожна гра будує ворогів, рівні й камеру навколо дієслів свого протагоніста. Найцікавіший мікс — той, що змушує тебе заново відкривати гру, яку ти вже знав.

Роздуми про творчість

Дехто може скривитися — і небезпідставно — перед цим потоком новинок, що навалюються за кілька тижнів. Справді, з цією темою пов’язано чимало етичних проблем. Утім, для мене творчість якоюсь мірою існує поза занадто свідомою логікою й розрахунком.

Ця ситуація з одного боку нагадує питання про гонитву за трендами — те, від чого я так натерпівся, працюючи в мобільному f2p. Наздоганяти тренди — це абсолютно антитворчий акт. Знати тренди — так, це збагачує наш кругозір, але творчість — це процес відкриття, а не точна наука. Хто женеться за трендами, завжди залишається на надто знайомій стороні. Хороший мікс бере щось, що гравець вже знає, і додає лише один сюрприз: достатньо знайомого, щоб увійти, достатньо нового, щоб залишитися.

Так само й ці нові інструменти відкривають величезну кількість можливостей. Наведу конкретний приклад: раніше, щоб зробити кілька прототипів і довести команді, що в мене є цікава ідея, мені потрібно було просити продюсерів виділити хоча б одного художника й одного програміста. Сьогодні мені це більше не потрібно. Я не витрачаю чийсь час — і це дає мені набагато більший простір для дослідження. Можу зробити п’ять кривих прототипів за один вечір, викинути чотири з них і відкрити речі, про які я навіть не знав, що варто питати.

Неможливо ігнорувати

Так, я використовую інструменти, засновані на масовому крадіжці інтелектуальної власності — це правда. Але вигода з чисто творчої точки зору — величезна. Є люди талановитіші за мене, які можуть обійтися без цього. Я — ні, і зараз я не застряг на місці.

Мій особистий ліміт — використовувати їх лише для прототипів. Я написав казку, La Principessa Melone, яку сподіваюся опублікувати італійською у грудні. Спочатку я проілюстрував її за допомогою ChatGPT, і саме завдяки тим зображенням зрозумів, чого хочу, — після чого пішов шукати справжніх художників, щоб намалювали її по-справжньому. Прототип допоміг мені зрозуміти, що мені потрібно, а книжку малюватимуть живі люди.

Не знаю, скільки це триватиме: є різні етичні й геополітичні питання, які можуть обірвати певні сервіси за лічені години. Тому нікому не раджу будувати свою стратегію на цих речах.

Але неможливо заперечувати, що ми стоїмо перед осліплюючим і в певному сенсі незбагненним сценарієм — бо все несеться шаленою швидкістю. Моя практична порада: прототипуйте багато й швидко, і тримайте важливі речі подалі від сервісу, який завтра може зникнути.

Фізик повертається, а в ігровій індустрії?

Цей допис був написаний мовою оригіналу — італійською — Паоло Гамбарделлою. Його перекладено агентом штучного інтелекту, і він може містити неточності.

Кілька тижнів тому один мій контакт у LinkedIn з гордістю показав свою полицю з вінілом. Заявив, що має ще й Spotify Premium. Але диски, які він справді любить, хоче тримати в руках — не просто стрімити.

Роками в індустрії розваг панував простий наратив: фізичне мертве, стрімінг і цифра — це майбутнє. Але свіжі дані розповідають дещо інше.

Американський ринок вінілу вперше перетнув позначку мільярда доларів, зафіксувавши дев’ятнадцятий рік поспіль зростання (RIAA, 2025 Year-End Music Industry Revenue Report). У кіно відбувається щось схоже: поки звичайні DVD продовжують здавати позиції, продажі 4K UHD Blu-ray зросли на 12% — знак того, що найзапекліша аудиторія хоче мати власні фізичні носії в неперевершеній якості, без прив’язки до ліцензії якоїсь платформи (дані Digital Entertainment Group, за матеріалами FlatpanelsHD).

А що з відеоіграми?

Тут стратегія власників платформ іде в протилежний бік. Дискові приводи продають як необов’язковий аксесуар, усі гонять у бік GaaS, екосистеми проєктують так, щоб вони ставали дедалі цифровішими. Я розумію логіку короткого горизонту: маржа на цифрі вища, дистрибуція дешевша, дані про гравців збирати простіше. Але оптимізація під короткострокову маржу ризикує відштовхнути саме ту core-аудиторію, яка у музиці та кіно сьогодні тягне за собою повернення фізичного.

Так, за обсягами цифра все ще веде в агрегованих продажах — особливо коли до купи мішають масові мультиплеєрні тайтли й преміумні одиночні ігри. Але сингплеєрні ігри високого рівня — це емоційні інвестиції. Гравці їх не просто споживають, вони їх колекціонують. Я знаю людей, які тримають у вітальні коробки від ігор, що залишили слід у їхньому житті, — так само як мій друг тримає вінил на полиці.

До речі, ось вам чудова українська колискова з нового DLC до Stalker 2: Cost of Hope:

Чому цифра поки що перемагає

Геополітичний тиск на ланцюжки постачання й вартість комплектуючих сьогодні дають цифровій дистрибуції реальну перевагу у витратах — і це головна причина, чому власники платформ штовхають саме в цей бік. Але коли ланцюжки постачання стабілізуються, а втома від цифрових ліцензій — те відчуття «ти купуєш, але нічого не маєш» — продовжуватиме наростати, я вірю, що й у гейміні фізичне знайде своє місце для відродження. Можливо, скромніше, ніж раніше, але все одно відчутне.

Гнатися за цифровою уніфікацією заради модного тренду — це ризик забути простий принцип, який вініл і Blu-ray підтверджують уже кілька років: преміумний контент створює преміумних колекціонерів.

У мене стійке відчуття, що власники платформ занадто рано кидають своїх найвідданіших фанів, щоб бігти за скороминущим галузевим трендом.

Дизайн і маркетинг: спільна мова

Цей допис був написаний мовою оригіналу — італійською — Паоло Гамбарделлою. Його перекладено агентом штучного інтелекту, і він може містити неточності.

Є одна приказка з Чіленто (це регіон на півдні Італії): «коли сили на спаді, пиха іде вгору».

Якось я брав участь у нараді щодо творчого бачення одного проекту й запропонував кілька «unique selling point» — тобто елементів, які могли б зробити його несхожим на інші. Я визначив ті, що вже, як мені здалося, були в повітрі, і додав власні ідеї. Так і почав розмову з командою. Моя роль не була керівною, але мені потрібно було підштовхнути дискусію і почути думки своїх директорів, щоб краще зрозуміти проект.

Мою пропозицію відхилили одразу: колега-дизайнер сказав, що «unique selling point» — це термін з маркетингу, а не з геймдизайну. Решта присутніх його підтримали, і розмова на цьому здохла. Мені це нагадало класичну ситуацію: я показую на місяць, а люди дивляться на палець. Я намагаюся показати щось — цікаве чи ні, неважливо — а люди критикують сам факт того, що я показую. Таке трапляється, коли роками робиш одне й те саме і починаєш думати, що вже все знаєш і вмієш. Але у світі відеоігор, де все залежить від величезної кількості людських і контекстуальних факторів, насправді ніхто нічого до кінця не знає.

Окрім миттєвого розчарування — і, може, я й сам не зовсім передбачив таку реакцію — мені прикро усвідомлювати, що багато дизайнерів не бачать цінності, яку геймдизайн привносить у бізнес. Вважати маркетинг чимось менш гідним і відірваним від усього іншого, просто способом щось продати — це, на мою думку, банальна неосвіченість. Особливо у 2026 році, коли технології дозволяють нам охоплювати більше функцій, ніж раніше, маркетинг містить елементи, які просто необхідно вбудовувати в геймдизайн.

Зводити маркетинг лише до акту продажу — груба помилка. Маркетинг потребує часу, це про побудову стосунків і довіри. Геймдизайн не може дозволити собі відриватися від цього процесу. Багато сучасних компаній ще до виходу будь-якої демки створюють Discord-сервери. Будують спільноти, так кажуть (хоча насправді це не зовсім справжні спільноти, але це вже інша розмова). Геймдизайнери присутні в цих спільнотах, взаємодіють із людьми, щоб зрозуміти, як покращити гру. Це і є маркетинг, якщо розібратися.

Коли ми говоримо про «unique selling point», то так, ми вводимо поняття продажу — але сама конструкція виразу натякає на намір, а не на конкретну дію. Щоб дійти до продажу, треба пройти через етапи, на яких геймдизайн є ключовим. Думати про те, чому гравець через 3–7 років захоче купити нашу гру, замість того щоб просто робити що заманеться прямо зараз — це зрілість. Це професійність. Це мистецтво.

Гарного тижня всім!

Навчаючись користуватися платформами

Цей допис був написаний мовою оригіналу — італійською — Паоло Гамбарделлою. Його перекладено агентом штучного інтелекту, і він може містити неточності.

Вчора я пішов повечеряти з сім’єю в ресторан. Запитав подробиці про одну страву, офіціантка розповіла, я замовив. Коли страву принесли, деяких інгредієнтів, про які вона говорила, не було. Я звернув на це увагу, офіціантка пішла поговорити з кухарем, який передав мені через неї: «страва така й є».

Навряд чи я повернуся в той ресторан. І на мить подумав залишити негативний відгук у Google Maps. Пішов шукати заклад, почитав існуючі відгуки — знайшов купу позитивних і стільки ж негативних, причому негативні майже завжди про те саме, що й у мене.

Додати свій — це було б лити воду на млин. Зрештою, коли ми залишаємо такий відгук, то просто годуємо платформу і шкодимо людині, яка, може, того вечора просто помилилася. Я махнув рукою. Якщо хтось у майбутньому запитає мене пораду щодо ресторану, не рекомендуватиму цей — і все.

Що мене вразило, коли я подумав про це пізніше, — так це чому та страва так мене дратувала. Річ була не лише у відсутніх інгредієнтах. А в тому, що пояснення («страва така й є») не залишало мені жодного контролю: я не міг зрозуміти, що сталося, не міг цього уникнути наступного разу, вся відповідальність лежала поза мною і подавалася як непорушне правило закладу. Якби кухар сказав мені: «Ви праві, ми забули, зараз переробимо» — я, мабуть, вийшов би задоволеним попри все. Це той самий механізм, через який гравець програє і злиться не стільки через поразку, скільки тому що не розуміє, чому програв і що змінити наступного разу. Негативні відгуки — про ресторани чи ігри — частіше народжуються саме з цього типу фрустрації, а не зі складності як такої.

І гравці залишають відгуки на платформах набагато частіше, ніж клієнт залишає відгук про ресторан за рогом. Той відгук у Steam безпосередньо впливає на продажі гри. Саме тому платформи в моїй індустрії витіснили навіть особисті рекомендації: ваша думка, якщо ви її там напишете, має реальну вагу (на відміну від місцевих забігайлівок — і слава богу).

Як виживати в таких умовах?

Я дивився інтерв’ю з одним дизайнером, який заявляє, що не грає в інші ігри, аби не піддаватися впливу під час розробки. Інтерв’юер зауважує, що Сігеру Міямото теж неодноразово казав, що використовує подібну техніку — щоб приходити до власних рішень, а не копіювати те, що вже існує.

Я працюю рівно навпаки, мабуть тому, що не роблю власні ігри, а працюю на замовників (клієнтів і GSC Game World, на момент написання цього тексту). Коли починаю новий дизайн, я завжди шукаю унікальні й особливі елементи, відштовхуючись від того, що конкуренти вже роблять. Тут діє правило Парето: 80% — речі вже знайомі, 20% — новизна. Для цього використовую кілька платформ:

  • Gemini і Claude — для досліджень
  • Steam — щоб вивчати capsule й описи конкурентів і читати відгуки
  • YouTube — для швидкого «плейтесту на відстані»

Конкретний приклад: якщо я працюю над системою прогресії, спочатку йду на Steam читати, що гравці ненавидять або люблять у вже виданих подібних системах (це мої 80% — те, що аудиторія вже очікує і впізнає). Потім дивлюся, де всі конкуренти надто схожі між собою — бо саме там є простір для 20% новизни, яка робить гру помітною, не лякаючи тих, хто її вперше запускає.

Це також залежить від типу роботи: я не можу поводитися як «незрозумілий геній», коли працюю на клієнта, — мушу виконувати його вимоги максимально професійно. Але я не сприймаю це як творчий компроміс. Спочатку подивитися, що вже існує, і зрозуміти, що можна переосмислити, перекомбінувати або переналаштувати — це повноцінний метод роботи, а не нав’язане обмеження: майже завжди найрозумніший хід — не вигадувати з нуля, а знайти правильний важіль у тому, що вже працює.

Платформи в цьому сенсі дуже допомагають мені пришвидшити завдання і принести конкретні дані, щоб бути на одній хвилі з клієнтом. Ті самі платформи, які тепер домінують у індустрії відеоігор, надають і найціннішіші інструменти для вдосконалення моїх послуг. Але з іншого боку, найвправніші творці використовують їх інакше і роблять усе можливе, щоб не піддаватися їхньому впливу в момент, коли треба створити щось справді своє.

Мабуть, відповідь не в тому, щоб обирати між двома підходами, а в тому, щоб знати, коли застосовувати кожен із них. Платформи як інструмент дослідження — коли працюю на інших і маю зрозуміти, що очікує ринок. Тиша — коли працюю над чимось власним і хочу, щоб це народилося з ідеї, а не з порівнянь. І в обох випадках урок із ресторану залишається тим самим: читаєш ти відгуки чи проєктуєш систему, яка їх генеруватиме, — правильне питання не «наскільки суворий вирок», а «чи розуміє гравець, чому так сталося, і чи відчуває, що наступного разу може щось змінити».

Що сталося зі старими цінностями?

Цей допис був написаний мовою оригіналу — італійською — Паоло Гамбарделлою. Його перекладено агентом штучного інтелекту, і він може містити неточності.

Криза, яку ми переживаємо у сфері відеоігор, виникла насамперед через те, що влада перейшла від видавців до платформ. Одна з найвідоміших сучасних платформ — Roblox.

Хоч її бізнес-модель і викликає запитання, 50% американських дітей щотижня заходять у Roblox. Ця ігрова контент-платформа надзвичайно доступна і працює на безлічі пристроїв. Це, на мою думку, нагадує початок 90-х, коли люди почали серйозно запитувати себе, що ж таке відеогра насправді. Саме тоді, якщо що, з’явилися різні Baldur’s Gate та подібні до нього.

Я завжди кажу колегам і клієнтам: якщо твоя гра виходить через сім років, твоя аудиторія прямо зараз, скоріш за все, грає в Roblox, Minecraft і Fortnite. Робити прогнози практично неможливо — відеоігри зачіпають дуже особисті струни, а тренди приходять і йдуть. Гра в дусі 90-х цілком може знову бути в тренді у 2030-му, хто знає.

Проте я помічаю тенденцію трохи ігнорувати ці моди, бо вони найчастіше не вписуються в наше уявлення про те, якою повинна бути відеогра. Ми виросли з певними цінностями, ці цінності зараз серйозно ставляться під сумнів — і це неминуче породжує тертя. Цілком по-людськи намагатися уникати їх під різними приводами, бо зіткнення з реальними перешкодами — це боляче.

Тому, хоча Roblox і справді дозволив поширення гри, де можна було платити за те, щоб грабувати дітей, відбираючи їхніх персонажів, і принижувати їх, не менш правдиво й те, що дуже багато людей обирають саме такі форми розваг. На мою думку, формула успіху полягає в тому, щоб знайти спосіб поєднати власні ідеали з цими новими тенденціями.