Skip to content

Author: Paolo Gambardella

Як я монетизував би F2P гру для дітей у 2028 році

Цей допис був написаний мовою оригіналу — італійською — Паоло Гамбарделлою. Його перекладено агентом штучного інтелекту, і він може містити неточності.

В останньому пості я писав, що без pay-to-win і pay-to-progress free-to-play не тримається на ногах. Сьогодні ж хочу влаштувати собі дизайн-вправу: як би я монетизував F2P для аудиторії PEGI 12 у 2028 році, коли набуде чинності новий Digital Fairness Act?

Правила вправи

  • аудиторія PEGI 12, тобто переважно неповнолітні
  • жодних лутбоксів за гроші
  • жодного pay-to-win і жодного pay-to-progress
  • внутрішньоігрові валюти вимкнені за замовчуванням — вмикаються лише за згодою батька чи матері
  • ціни вказуються в євро

Відправна точка

Беру жанр, який знаю добре: казуальна мобільна гра з соціальними механіками на кшталт Monopoly GO!. Команда на старті — 8–15 осіб, з амбіцією вирости до понад 400.

Monopoly GO! заробляє переважно на двох речах. Кубики — це енергія, яку купуєш, щоб кидати частіше й швидше просуватися по дошці: класичний pay-to-progress. І набори наклейок з випадковим вмістом — по суті, лутбокси. Для аудиторії PEGI 12 за новими правилами і те, і інше зникає.

Залишається головне питання, з якого все починається: обмежувати сесії чи ні? На мою думку — так. Без обмеження гра втрачає ритм, але саме обмеження я більше не можу продавати.

Гра і прогрес — окремо

Я б спробував розділити геймплей і прогрес. Щодня є стеля прогресу — однакова для всіх і безкоштовна. Граєш свої партії, просуваєшся по дошці, збираєш нагороди. Досягнувши стелі, можеш грати далі, але базова гра більше нічого не дає.

Після стелі відкривається щоденний ендгейм: платні режими з іншими дошками, іншими правилами, спеціальними подіями. Тут діє одне правило:

Платиш за вхід — всередині граєш нарівні з усіма.

Те, що заробляєш у преміум-режимі, залишається в преміум-режимі й ніколи не потрапляє в базову гру. Всередині немає нічого, що можна купити для прискорення, — інакше я просто переніс би pay-to-progress на нове місце. Принцип той самий, що й у розширенні: купуєш доступ до нового контенту й граєш там на рівних з усіма.

Explorer і Achiever

В ендгеймі я розміщую досягнення: значки, титули, рамки профілю. Вони існують виключно для того, щоб їх показувати, і жодного впливу на гру не мають. Achiever купує можливість спробувати їх заробити — як той, хто платить за реєстрацію на змаганнях: медаль треба ще виграти.

Для Explorer, яких у класичному F2P я монетизував слабо, додаю секрети: рідкісні комбінації, куточки дошки, де майже ніхто не бував, приховані правила, що відкриваються в процесі гри. Це аудиторія, яку я раніше залишав осторонь — тут вона стає клієнтом.

Нарешті, монетизацію для Killer я залишаю виключно батькам — на той випадок, якщо вони захочуть приєднатися до своїх дітей в альтернативній версії гри, але вже з рейтингом PEGI 18.

Клієнт — це батько чи мати

Коли валюти вимкнені за замовчуванням, платить завжди батько або мати. Дитина хоче — але картка і право на згоду у батьків. Тож мені треба переконати двох людей із зовсім різними мотивами: дитина хоче те саме, що є у друга, а батьки хочуть знати, скільки витратять і чи не засиджується дитина за грою.

Жодних темних патернів у комунікації та спливаючих вікнах: у 2028-му це буде закон, тож як чеснота це вже не рахується. Щоб батьки справді відчули спокій, потрібне щось активне — я розглядаю це як продуктову функцію:

  • місячний ліміт витрат, який встановлює батько чи мати
  • зведення того, що купила дитина і скільки часу провела в грі
  • підписка з фіксованою ціною — затверджується один раз, замість безлічі мікротранзакцій, кожну з яких треба окремо підтверджувати

І є ще одна ідея, яку я вже згадував мимохідь. Monopoly народилася як настільна гра для сім’ї — батьки й діти за одною дошкою. Тож батько або мати може увійти в гру як гравець: сімейні партії, подарунки, сімейна підписка з кількома профілями. Батько, який грає разом із дитиною, розуміє, що саме купує, і куди охочіше дає згоду.

Є одна умова: саме дитина його запрошує.

У 12–14 років мало хто з підлітків хоче, щоб батьки дивилися через плече, поки він грає з друзями. Якби вхід нав’язувався примусово, я б відібрав у підлітка саме автономію — тобто те, що намагаюся монетизувати чесним шляхом. До того ж гра миттєво стала б «тією, де є батьки» — а для дванадцятирічного це смертний вирок.

Модель коротко

Безкоштовно: базова гра з щоденною стелею прогресу.

За гроші: доступ до щоденного ендгейму з досягненнями для показу та секретами для відкриття. Всередині всі грають нарівні.

Наскрізне: косметика, підписка (зокрема сімейна), подарунки між друзями та між батьками й дітьми. Жодної випадковості: завжди знаєш, що купуєш.

Вердикт

Згідно з теорією самодетермінації, ми граємо, щоб задовольнити три потреби: автономію, компетентність і відносини. Класичний F2P продає всі три. У цій вправі я продаю автономію — через косметику та доступ до режимів; компетентність залишається прив’язаною до преміум-режимів (але перемогу продавати не можна); і відносини — через подарунки та сімейні партії.

Не знаю, скільки могла б заробляти така гра — уявімо, що в десять разів менше. З однією десятою команда з п’ятнадцяти осіб може жити, і непогано. А от команда з чотирьохсот і більше, як у випадку Monopoly GO!, — ні.

Без pay-to-win free-to-play стискається.

Невеликій європейській студії, якій позавчора я радив робити ігри іншого типу, сьогодні сказав би точніше. F2P ще можна робити — але за умови, що залишатися маленькими закладено в основу з першого дня: аудиторія, каталог і команда — все заточено під цей масштаб. Амбіцію стати наступним Monopoly GO! — з цим законом, в Європі, з підлітковою аудиторією — я б поховав.

А як би монетизував ти? Може, є ідеї, які я проґавив? Пиши мені в особисті повідомлення на LinkedIn.

Без pay-to-win гра free-to-play не витримує

Цей допис був написаний мовою оригіналу — італійською — Паоло Гамбарделлою. Його перекладено агентом штучного інтелекту, і він може містити неточності.

Сьогодні витекла чернетка Digital Fairness Act — регламенту, яким Єврокомісія хоче переписати правила захисту споживачів в інтернеті. Опублікувало її французьке видання Contexte, потім підхопили Euronews та AFP. Я читав на PocketGamer.biz. Офіційна презентація запланована на 11 листопада.

Що говорить чернетка

Для неповнолітніх:

  • заборонені платні лутбокси
  • заборонені механіки pay-to-win і pay-to-progress
  • внутрішньоігрові валюти вимкнені за замовчуванням — увімкнути їх можна лише за згодою батьків

Для всіх:

  • вартість віртуальних валют має відображатися в реальних грошах
  • імовірності лутбоксів мають бути задекларовані
  • дорослі можуть вимкнути функції, розраховані на формування компульсивної поведінки

Штрафи — до 6% від глобального обороту. За деякими аналізами, рейтинг PEGI нижче 18 сам по собі є достатньою підставою вважати, що гру використовують неповнолітні. Варто мати на увазі, що сьогодні майже всі мобільні ігри мають рейтинг PEGI 3, 7 або 12.

Це поки що чернетка. Вона має пройти через Парламент і Раду, і набере чинності через дванадцять місяців після затвердження.

Щодо того, правильно це чи ні — не коментую: я довіряю інституціям і дослідженням, які вони провели. Мене цікавить, що буде далі, і моє прочитання ситуації таке.

Без pay-to-win і pay-to-progress free-to-play не тримається на ногах.

У F2P гру ти роздаєш безкоштовно. Доступ до розваги безплатний за визначенням — і це правильно: так до гри заходить якомога більше людей. Платить гравець за інше: перемагати, бути першим, бути кращим за всіх. В усіх F2P, над якими я працював, без винятку, витрати концентрувалися там, де можна було перемогти або просунутися вперед.

Психологія це добре пояснює. Згідно з теорією самодетермінації, ми граємо, щоб задовольнити три потреби: автономію, компетентність і приналежність. F2P монетизує всі три сторони: вибір скіна, відчуття, що ти крутий і порівняння з іншими — тобто рейтинг, клан, погляди тих, хто стоїть нижче. З категоріями Бартла це ще очевидніше. Платять переважно Achiever’и, яким важливо прогресувати, і Killer’и, яким потрібно домінувати або так чи інакше мати певний вплив на інших. Заберіть у перших pay-to-progress, у других — pay-to-win, і вам залишиться безплатна гра з дуже маленькою кількістю платників.

А Fortnite?

Перше заперечення завжди одне: Fortnite заробляє мільярди, продаючи лише скіни. Але Fortnite вийшов у свій час і вписався в бізнес-модель Epic, яка була б нежиттєздатною для будь-якого звичайного розробника: власний рушій, стор, ліцензії, глобальна аудиторія, яку будували роками.

І я навіть не впевнений, що він прибутковий. У березні 2026 року Epic звільнила понад тисячу людей, вказавши на падіння Fortnite і визнавши, що витрачає більше, ніж заробляє. Схожа ситуація вже була у 2023-му — тоді звільнили близько 830 осіб. Якщо модель «тільки косметика» з трудом виживає там, уявіть, що буде в студії з п’ятнадцяти людей.

Великі гравці якось викрутяться. Вони заробляють у Північній Америці, в Азії, на Близькому Сході — можуть адаптувати європейську версію або просто перетерпіти удар. Для малих і середніх європейських команд ситуація інша: домашній ринок стає тим місцем, де їхня бізнес-модель для значної частини аудиторії перестає бути законною.

Тому малій команді сьогодні я б сказав одне: краще робити ігри іншого типу.

Що я для себе виніс

Не знаю, що робитимуть студії. Підняти рейтинг PEGI, верифікувати вік, зробити окрему версію для Європи, піти з ринку — прогнозів у мене немає. Але я знаю, що такий закон, навіть якщо по дорозі змінюватиметься, перекроює простір, в якому ведеться проєктування. Тим, хто робить F2P в Європі, варто починати думати про це вже зараз — до того, як гра готова і закон набрав чинності.

А як ви на це дивитеся? Якщо ви працюєте над F2P в Європі — що будете змінювати? Пишіть мені в особисті на LinkedIn.

Клонувати гру зі штучним інтелектом: це потрібно робити?

Цей допис був написаний мовою оригіналу — італійською — Паоло Гамбарделлою. Його перекладено агентом штучного інтелекту, і він може містити неточності.

Марк Браун, творець Game Maker’s Toolkit, опублікував відео, в якому розповідає історію, що може стосуватися будь-кого, хто сьогодні робить ігри — великі чи маленькі.

Що сталося

Двоє угорських розробників-аматорів за допомогою Claude Code створили словесну гру, яку самі описують як «Word Play із купою всього поверх». Word Play — це рогалик зі словами, який Марк випустив у 2025 році. На це їм знадобилося одинадцять днів: вони додали таймер, щоденний челендж, мультиплеєр і мета-прогресію. Перш ніж щось робити, вони написали Марку — запитали, як він до цього ставиться, і пообіцяли тримати гру в приватному доступі, якщо він проти.

Марк провів двадцять хвилин, розмірковуючи вголос: він втрачає гроші, клони існували завжди, ШІ йому не до вподоби, а їхня гра в деяких місцях краща за його. Зрештою він так нічого й не вирішив і попросив глядачів поділитися думками.

Я дивився відео з особливої позиції, бо ці інструменти використовую щодня. Я працюю з Claude і ChatGPT у парі: один перевіряє одного. На роботі, у GSC, вони мені потрібні для створення прототипів, оновлення документації, розуміння великої кількості текстів, написаних українською, та зіставлення інформації з величезного масиву документів. Вдома цей блог з’явився вже дев’ятьма мовами, і я повернувся до своєї гри про собаку: з одного боку переношу її з Blueprint на C++, з іншого — закладаю основи механік і game feel. Результати мене щиро дивують.

На мою думку, двоє угорців зробили все правильно. Вони створили щось, що їх захоплювало, і перш ніж виходити на люди — спитали. Їхній контент цілком легітимний. Марк має рацію, що переймається, бо Word Play досі приносить йому дохід щомісяця — але на його місці я б побачив у цьому можливість. Двоє людей, які провели сотні годин у твоїй грі, знають її вздовж і впоперек і вже зробили функції, які ти не встиг добудувати, — чому б не залучити їх до оригінальної гри? Вони могли б займатися live-операціями, оновленнями, новими режимами. Сам Марк визнає, що після виходу був надто втомлений, щоб продовжувати. Мені здається, це куди перспективніший шлях, ніж відео зі скаргами.

Клон чи оммаж?

Де проходить межа? Для мене клонувати — означає «мені не цікавий продукт, мені цікавий лише результат». Натхнення, і навіть копіювання, можуть бути чудовим способом віддати шану минулому. Сам Word Play походить від Balatro, той — від Luck Be a Landlord, а той — від Slay the Spire.

Межа визначається тим, наскільки тобі важливо, щоб ця річ з’явилася на світ — заради неї самої. Єдине питання, яке варто собі поставити: це варто робити? Гроші й підписники — потім.

У відео є момент, який мене зачепив. Марк читає логи чату й бачить, як Claude додає двадцять один модифікатор за один раз — а йому написання цього коду коштувало місяців. Я розумію цю фрустрацію, і це нормально. Фермер сьогодні використовує комбайн замість коси. Ніхто не вимагає від нього сумувати за косою.

Марк також згадує Лукаса Поупа, автора Papers, Please, який перестав розповідати про свої ігри до виходу — через страх клонів. Це його вибір, і я його поважаю. Але я переконаний, що люди завжди обиратимуть нову гру Лукаса Поупа замість можливого клону. Гравці йдуть за автором, його смаком, його поглядом на речі.

Ще є порада якогось директора з Valve: не спирайся на єдину механіку, бо її надто легко скопіювати. Поради, особливо від тих, хто не варився у цьому казані, завжди варто брати з великою щіпкою солі.

Якщо твоя гра знаходить свій ринок, іноді вистачає й однієї механіки. Справжня робота починається потім — коли треба її підтримувати. І тут технологія грає на нашому боці: сьогодні розвивати ігри економічно доступно там, де раніше їхня підтримка просто не окупалася. Той самий інструмент, що лякає Марка, міг би допомогти йому повернутися до Word Play і нарешті доробити щоденний челендж і speedrun-режим, які, за його ж словами, залишилися незавершеними десь у коді.

Що я виніс для себе

Марк отримав того листа і зміг перетворити його на відео, яке переглянули тисячі людей, — тому що роками будував аудиторію. Це і є справжній актив: ті, хто за тобою стежить, чекають на твою наступну гру, а код може переписати будь-хто за дванадцять хвилин. Тож нові інструменти — використовуймо їх для того, щоб краще розвивати те, що заслуговує на розвиток.

А що б ти сказав Марку? І що б ти сказав двом угорцям? Пиши мені особисто у LinkedIn.

Більше діалогу, менше мегафона

Цей допис був написаний мовою оригіналу — італійською — Паоло Гамбарделлою. Його перекладено агентом штучного інтелекту, і він може містити неточності.

Хочу трохи оновити свою онлайн-присутність. До цього блог, LinkedIn і кілька подкастів були моїми трьома опорами. Але тепер видавець нарешті прокинувся і береться переглянути мою книгу та допомогти мені дістатися до потенційних читачів — тож хочу покращити спосіб, у який я спілкуюся зі світом.

Game Design in Practice

Книга називається Game Design in Practice: A Professional’s Guide to Entertainment Ideation, а видає її Jettelly — видавництво з Торонто, що випускає книги й курси для розробників відеоігор.

Це практичний посібник із фази ідеації — того моменту, коли сира ідея набуває форми й перетворюється на концепт. Я вклав туди все, що засвоїв за роки роботи в мобільній та інді-розробці: розуміти, чого гравці шукають у розвагах, виходити за межі жанрових ярликів, щоб знайти фундаментальний досвід гри, проводити мозкові штурми з командою, будувати ігрові прототипи і врешті продавати свою візію через брифи, пітч-деки та демо.

Виходитиме англійською, у форматі електронної книги, розділ за розділом. Якщо цікаво — на сторінці книги вже можна записатися до вишліста.

До сьогодні я використовував ці інструменти в односторонньому режимі. Публічні коментарі мене не надто приваблюють — зокрема тому, що нерідко доводиться їх модерувати. Я надаю перевагу приватним контактам: вони дають змогу будувати справжні стосунки й вести повноцінний діалог із людьми. Вони подарували мені багато радості й нових друзів. Тому настав час переосмислити свою комунікаційну стратегію й зробити такі зустрічі простішими.

Паралельно з книгою я розробляю кілька ігрових ідей, тож можу додати відеовимір. Думаю про короткі вертикальні відео, де я коментую відеогру, поки її видно в кадрі: що працює, що б я змінив, яка ідея за цим стоїть. З однією відмінністю: гра була б моя. Так я міг би зацікавити людей, яким легше сприймати інформацію візуально, — а там, дивись, відкриються й нові можливості. Це ще й термометр, щоб зрозуміти, наскільки свіжі мої ідеї, тож рано чи пізно спробую.

Одна з проблем — мова. Італійська — моя рідна, але мій італійський просякнутий кастильською, бо я вже дуже давно живу в Іспанії. Я роблю помилки й використовую конструкції, які в Італії не вживають; результат зрозумілий, але для мого перфекціонізму — замало. Англійська — мова бізнесу, але контенту англійською тисячі, і там використовують живий та різноманітний сленг, якого мені не вистачає. Іспанська теж могла б підійти, але я не певен. А ти якою мовою хотів би мене читати й слухати?

На сьогодні новини такі: рухаюся вперед із книгою і продовжую робити свої ігри. Можу собі це дозволити лише завдяки новим технологіям, які дають змогу вести кілька справ одночасно й будувати під себе потрібні інструменти.

Якщо маєш пораду щодо мови, відео чи будь-чого іншого — пиши мені в приватні повідомлення на LinkedIn: я слухаю.

Інвестування означає брати на себе зобов’язання

Цей допис був написаний мовою оригіналу — італійською — Паоло Гамбарделлою. Його перекладено агентом штучного інтелекту, і він може містити неточності.

Деякий час тому я написав казку і знайшов художницю, яка допомагає мені її візуалізувати. Вона надсилає мені ескізи щотижня на перегляд. Я даю зворотний зв’язок, вона вносить правки — загалом 16 зображень. Усе це забирає в мене дуже багато часу, а виникло з бажання залишити щось своїй доньці на той випадок, якщо мене не стане раптово. Я не розраховую на успіх чи мільйони проданих примірників, усвідомлюю рівень свого оповідання і власні обмеження. Роблю це виключно заради творчості.

Машинне навчання допомогло мені візуалізувати цю казку і підштовхнуло до пошуку професіонала для її ілюстрування. Це, безперечно, добре, але мушу визнати: проект забирає більше особистого часу, ніж я очікував. Делегувати — це не просто вкласти гроші й зекономити час, це означає взяти на себе зобов’язання працювати над чимось разом з іншою людиною. Про це я надто часто забуваю і беруся за тисячу проектів, які потім не доводжу до кінця. Це доволі поширена риса серед творчих людей, і сьогодні хотів поділитися нею з тобою.

Сподіваюся опублікувати свою казку до Різдва, надрукувати кілька примірників каталанською і подарувати їх усім дітям з класу Марії Лаури. Потім розміщу посилання у своєму блозі та LinkedIn, щоб її можна було придбати італійською та каталанською.

2026-10-26-повернення-мікро

Цей допис був написаний мовою оригіналу — італійською — Паоло Гамбарделлою. Його перекладено агентом штучного інтелекту, і він може містити неточності.

Write your post here in Markdown.

You can use bold, italic, headers, lists, code blocks, and so on.

A Section

Lorem ipsum dolor sit amet. Reference images like this:

A descriptive caption

Or images in the images/ subfolder:

Another image

Another Section

Keep writing…

Мобільні F2P: як невеликі студії переписали правила

Цей допис був написаний мовою оригіналу — італійською — Паоло Гамбарделлою. Його перекладено агентом штучного інтелекту, і він може містити неточності.

Я попросив Claude вивчити 2.5 Gamers — подкаст Якоба і Матея, в якому щотижня розбирають якусь мобільну гру. Промпт був такий:
Хочу, щоб ти переглянув найпопулярніші відео за останні 5 років, взяв транскрипти та ретельно проаналізував контент слово за словом. Потім напиши мені про тренди у мобільному f2p за останні роки, особливо щодо ігор від маловідомих розробників.

Що робить цей подкаст таким цікавим — так це те, що головні герої тут часто команди з двох, семи, двадцяти людей, нерідко з Туреччини, В’єтнаму, Китаю чи якогось маленького містечка в Північній Ірландії, які виходять на дуже серйозні цифри.

Одне застереження щодо цифр: майже всі показники доходу, які я наводжу, — це оцінки Якоба і Матея за допомогою інструментів ринкової аналітики. Їх треба сприймати як порядок величин, не більше.

2023: пришестя гібридних ігор

Після змін у політиці конфіденційності Apple вартість залучення користувача зросла настільки, що модель hyper casual — багато завантажень за копійки, монетизація виключно через рекламу — перестала триматися на ногах. На початку 2024 року топменеджер Voodoo сказав прямо, без обиняків: hyper casual мертвий як бізнес, і весь їхній пайплайн прототипів тепер націлений на hybrid casual.

Hybrid casual — це взяти гранично простий core у стилі hyper casual і надбудувати зверху мету: валюти, прогресію, івенти, battle pass, кілька in-app покупок.

  • SayGames із My Perfect Hotel показали, як це робиться: більше року в soft launch, потім 13 мільйонів інсталів у перший місяць.
  • Habby зробили те саме зі своїми action RPG, побудувавши шаблон, який переносять з однієї гри в іншу.

Залучення користувачів дедалі більше стало диктувати умови дизайну — до такої міри, що почало ним керувати. Whiteout Survival від Century Games перші тридцять хвилин виглядає як idle-гра. Потім з’являється кнопка «World» — і ти розумієш, що грав у 4X. Вони приклеїли idle з низьким CPI поверх глибокої стратегічної гри, бо idle дешево продається в рекламі, а 4X монетизується роками. По суті, ти будуєш дві гри в одній.

2024: core знову в центрі уваги

2024-й — рік, коли маленькі студії довели, що свіжа механіка коштує більше за будь-який маркетинговий ресерч.

  • Lessmore — це розподілена команда з 17 людей. Прототип We Are Warriors зробили двоє за два тижні, без жодного ресерчу: вони вірили в геймплей «момент за моментом», якого ще ніхто не робив. Результат за оцінками: близько 200 тисяч доларів на день тільки з реклами, при цьому rewarded обмежені двома на день — щоб реклама не стала основною стратегією монетизації.
  • Quokka Games із Туреччини — десяток людей. Screw Jam — це мешап трьох існуючих ігор: гвинти з Nuts & Bolts, ліміт виходів із Bus Jam, лавка з tile match. За чотири місяці — від нуля до приблизно 130 тисяч доларів на день з in-app покупок.
  • Hexa Sort, випущений Lion Studios, придумав нову пазл-механіку і побудував її навколо реклами: рівні по десять хвилин, rewarded з’являється прямо на борді, коли не вистачає місця, interstitial — коли повертаєшся в додаток.
  • Offline Games — колекція солітерів, шахів, мінера і клонів відомих ігор, схоже зроблена однією людиною. Нуль прогресії, нуль валют, майже нуль реклами. У липні 2024 року — півтора мільйона завантажень на день. Жодної UA-кампанії не знайдено: тільки добре зроблений ASO, YouTube-канал із трейлерами на десятки мільйонів переглядів і перехресна промоція між власними додатками. В одному епізоді пролунала фраза, яка в мене застрягла: «можливо, відповідь на питання монетизації — не мати її».
  • Ринок міні-ігор у WeChat налічує близько 400 тисяч розробників, 70% команд — від 5 до 30 людей, а гра робиться за два-три місяці. Китай випереджає Захід на рік-два.

2025: виконання і швидкість

У 2025 році акценти зміщуються. Ідеї є, але тренд — копіювати їх якнайшвидше: у мобайлі, схоже, перемагає той, хто робить це краще за всіх.

  • Rollic стає майстром «deterministic puzzlers» — рівнів, які однакові від спроби до спроби, — і робить ставку на багато ігор по мільйону-два на місяць, а не на один Royal Match.
  • Block Blast від Hungry Studio — маленька китайська команда, одержима A/B тестуванням, — бере Tetris, прибирає тиск часу й перетворює на пазл із трьох шматочків із динамічною складністю для кожного гравця. Стає другою грою у світі за кількістю завантажень.
  • Grand Games, турецька студія, бере water sort — жанр, забитий недбало зробленими іграми, що живуть виключно з реклами, — і вкладає в нього турботу рівня Royal Match: ефекти, анімації, миттєвий фідбек про блокування і пропозиція зайвої пляшки.
  • Falcon Games із В’єтнаму один в один копіює систему івентів Royal Match і накладає її на пазл із розкладанням предметів по полицях, обходячи гри, які цей жанр і придумали.

Для мене це чіткий сигнал втрати оригінальності й бажання робити щось своє. Індустрія дедалі більше захоплюється грідді-мисленням.

2026: рік sort-ігор і 30 днів

У 2026 році здатність до виконання оптимізується ще далі — перемагають найшвидші команди.

  • Pixel Flow народився з Loom — турецька команда з 7-8 людей, що вийшла з Rollic. Жоден інвестор не хотів їх фінансувати — за словами Акіна Бабайіґіта, бо вони не були з Peak, «правильної» студії. Вклали всі свої гроші, самостійно запустили UA і за дев’яносто днів вийшли з нуля на понад мільйон доларів на день. Потім їх купив Scopely. В’єтнамський клон один в один дійшов до 140 тисяч доларів на день за два місяці — до видалення зі сторів.
  • Cube Land від RotateLab, розподілена турецька команда, — приходить після двадцяти з гаком запущених ігор без жодного успіху. Ідея в листопаді, тест на ретеншн у березні, 300 тисяч доларів на день через шість місяців. Вони називають це «частотою»: багато ударів по воротах.
  • Smash Fest бере core з міні-гри одного з івентів Toon Blast — гармата, що стріляє кулями по фізичних конструкціях, — і робить із цього повноцінну гру. Масштабується до 300 тисяч завантажень на день. За місяць виходять сім клонів від відомих студій. Pixel Flow мав три місяці до того, як його почали копіювати, Smash Fest — один. Порада, яку постійно повторюють, жорстка: у тебе є 30 днів, щоб масштабуватися.

Війна креативів

Якщо є одна нитка, що проходить через усі чотири роки, — це вага рекламних креативів. З 2023 року кількість відео, які гра має виробляти, невпинно зростає. Vita Mahjong — спрощений маджонг для літніх людей — виробив 23 тисячі креативів за місяць. Один із наведених кейсів: 1 800 протестованих креативів, щоб знайти один, здатний витримати мільйон доларів витрат. Висновок простий: «перемагає той, хто виконує у великих обсягах».

ШІ прискорив усе. Деякі китайські студії заявляють, що 70% відео виробляють за допомогою ШІ. Але та сама технологія дісталася і маленьким: Матей, який розробляє свою гру сам, згенерував десять відео лише з посиланням на сторінку в сторі — за годину з половиною. Його висновок: десять недосконалих відео б’ють одне ідеальне.

І тут є темний бік, про який треба сказати. Реклама з фейковими неврологами, підроблений геймплей, персонажі Marvel і Nintendo без дозволу, сім’ї, що замерзають, — щоб продати гру про садівництво. Платформи реагують мляво. Це одна з причин, чому я дивлюся на цей ринок із сумішшю захоплення і дискомфорту.

Що я з цього виніс

Якщо подивитися на ці три роки в комплексі, вони розповідають мені кілька речей, які хочеться тримати в голові.

Поріг входу низький, поріг досконалості — дуже високий. Це каже Акін, і факти його підтверджують. Будь-хто може скопіювати Pixel Flow за два тижні. Meowdoku скопіював майже дослівно судоку, який рік з половиною лежав на ринку без успіху, — і зробив з нього вибух. Block Out взяв ті самі механіки, що й Color Block Jam, але з протилежною філософією левел-дизайну — і обійшов оригінал. Ідея відчиняє двері, виконання вирішує, хто в них залишається.

Спеціалізація окупається. Loom прийшли після років роботи з детерміністичними пазлами. Malpa Games десять років точила виробництво на ворд-іграх і судоку, перш ніж шукати нові ідеї, — бо «ідеї в тебе одразу вкрадуть, якщо ти не точний і не швидкий». Хто добре знає жанр зсередини, той раніше за інших бачить, куди можна рухатися далі.

Нові ідеї приходять ззовні жанру. Міні-гра з live ops івенту стає повноцінною грою. Гра для пенсіонерів стає моделлю монетизації. Township після сімнадцяти років — це match-3 із tycoon-механікою попереду, яка слугує лише для зниження CPI. «Люди не дивляться за межі власного жанру», — кажуть в епізоді про Township. Хто дивиться — знаходить простір.

Органіка існує, але це виняток. Для більшості маленьких студій дистрибуція залишається головною проблемою — і з тим, як ШІ знижує витрати на виробництво, вона ставатиме ще гострішою.

Що мене тішить у всьому цьому — гра досі має значення. Акін каже, що індустрія занадто сильно хилилася в бік даних, і що сьогодні алгоритми рекламних мереж підвищують планку якості на старті: ти більше не можеш випускати напівфабрикат і тестуватися до успіху. Потрібна інтуїція. Потрібна людина, яка знає, що лишити, а що прибрати.

І для тих, хто займається дизайном, — це хороша новина.

П’ять незручних питань про індустрію відеоігор

Цей допис був написаний мовою оригіналу — італійською — Паоло Гамбарделлою. Його перекладено агентом штучного інтелекту, і він може містити неточності.

Останніми місяцями одні й ті самі питання спливають знову і знову. Тон майже завжди тривожний — я спробував розкласти їх по поличках і відповісти по-своєму.

1. Ми робимо більше ігор, ніж ринок здатен поглинути?

Виробничі потужності зростають, AI обіцяє пришвидшити це зростання ще більше, але час гравців залишається тим самим. Логіка начебто залізна.

Але минулий рік, з одним із найбільш переповнених релізних календарів за довгий час, розповів іншу історію. Гравці мають набагато більше часу — і головне, набагато більше бажання купувати, — ніж ми думаємо. Щоб залишитися задоволеним покупкою, не обов’язково проходити гру до кінця. Достатньо глянути на власну бібліотеку в Steam: моя забита іграми, розпочатими й закинутими, до яких я рано чи пізно повернуся. Сам факт купівлі вже є частиною задоволення.

Ринок чудово поглинає добре зроблені ігри. Від перенасичення страждає посередній продукт — той, що у спокійний рік якось би проліз, а сьогодні зникає за тиждень. Я кажу це постійно і повторюватиму нескінченно: ігри — це мистецтво, і люди, які в них грають, відчувають, коли перед ними продукт, зроблений виключно заради продажів, а коли — щось створене, щоб розповісти унікальну історію.

2. Це криза фінансування, чи ми фінансуємо ігри за правилами, які вже не працюють?

Я схиляюся до другого варіанту. Індустрія перестала рости темпами кількарічної давнини, а інвестиційні моделі, побудовані на тих кривих зростання, застаріли. Той, хто приходить із бізнес-планом і прогнозами рівня 2020-го, цілком закономірно отримує у відповідь погляд на кшталт «та це стара пісня».

Є ще одна річ, про яку мало говорять. Роками вважалося, що поставити на чолі нової студії людину з великого AAA — це гарантія успіху. Керувати трьомастами людьми всередині вже існуючої структури — це одна професія. Будувати студію з нуля, з обмеженим бюджетом і без підстраховки — це зовсім інша. Це довели всі венчурні проєкти, за якими стояли колишні співробітники Riot, Blizzard та інших. Багато хто пообіцяв з три короби і мало що виконав — і інвестори це пам’ятають.

Інвестори хочуть бачити чіткі стратегії дистрибуції, які б трохи вибивалися зі звичної колії, бажано підкріплені конкретними цифрами. А якщо ваш бізнес будується не на зростанні, а на створенні інтелектуальної власності — краще шукати інші форми фінансування і не створювати собі зайвих головних болів.

3. Якщо AI робить виконання дешевшим і швидшим, що залишається незамінним?

Почну з самої передумови, бо вірю в неї мало. Я думаю, що AI зробить розробку масштабнішою — і лише потім, можливо, дешевшою.

Генерувати більше ассетів і більше коду означає, що хтось повинен їх переглядати, тестувати, відкидати, інтегрувати. Вузьке місце зміщується на рев’ю і QA, а там складність лише зростає. Коли ейфорія вляжеться, ми побачимо появу нових вузькоспеціалізованих ролей, щоб усе це утримувати в купі, і підсумковий рахунок виявиться вищим, ніж зараз. Якщо раніше я міг розробити одну механіку на певному рівні, а тепер можу паралельно розробляти п’ять — це також впливає на те, яку складність ми пропонуємо гравцям і як вони її сприймають.

То що ж залишається незамінним? Те, що було завжди: смак тих, хто вирішує, що залишити, а що викинути, стосунки зі своїми гравцями, вміння казати «ні». Чим більше матеріалу лежить на столі, тим дорожче коштує той, хто вміє приймати рішення.

4. Якщо сьогодні нікого не беруть на джуніорські позиції, хто буде сеньйорами завтра?

Це найпростіше питання — і саме тому мене дивує, що його продовжують ставити. Компанії, які існуватимуть завтра, — це ті, що сьогодні вирощують своїх джуніорів.

Кожна компанія, яка припиняє наймати джуніорів, робить вибір, який у цьогорічній таблиці Excel виглядає розумно. Якщо так роблять усі — через п’ять років ринок сеньйорів буде порожнім і шалено дорогим. Ті, хто вкладав у людей, коли це коштувало зусиль, отримають перевагу, яку неможливо буде просто купити.

Якщо ти джуніор — не впадай у відчай і зосередься на тому, щоб створювати, заявляти про себе і знайомитися з людьми. Якщо ти підприємець — подумай про майбутнє суспільства, в якому живеш.

5. Ми витісняємо творчий ризик з ігор?

Хороший дизайн — це баланс між тим, чого гравець очікує, і якимось ризикованим сюрпризом, який вибиває його з колії рівно так, як треба. Прибери весь ризик — і залишиться гра, яку всі впізнають і яку ніхто не запам’ятає.

Те, що великі компанії тяжіють до обережності, природно: їм є що втрачати, є акціонери, яких треба задовольняти, є франшизи, які треба захищати. Але ця обережність відкриває величезний простір для тих, хто малий, швидкий і готовий пробувати нове. Щоразу, коли великі гравці ховаються за перевіреною формулою, для когось іншого відчиняються двері.

Важливо завжди тримати в голові центральну фантазію наших ігор. По можливості зіставляти її з іншими медіа, з яких можна черпати щось нове. І наважуватися додавати це нове крізь призму власного творчого бачення — гравці дуже цінують саме такі речі.

Міємото не писав кодекс

Цей допис був написаний мовою оригіналу — італійською — Паоло Гамбарделлою. Його перекладено агентом штучного інтелекту, і він може містити неточності.

Da quanto riesco a capire, Miyamoto non ha mai scritto una riga di codice nei suoi giochi. In una vecchia Iwata Asks, Toshihiko Nakago, il programmatore principale, racconta come funzionava. Miyamoto e Takashi Tezuka disegnavano i livelli a matita su enormi fogli di carta millimetrata. Il team di Nakago inseriva i dati a mano, blocco per blocco. La sera masterizzavano tutto su una ROM e i due designer giocavano il livello. Le correzioni tornavano come appunti a matita sul foglio. “Riuscivamo a malapena a stare in un ciclo di modifiche al giorno”, dice Nakago.

Наскільки я можу зрозуміти, Міямото не написав жодного рядка коду у своїх іграх. В одному старому Iwata Asks Тосіхіко Накаґо, головний програміст, розповідає, як це працювало. Міямото і Такаші Тедзука малювали рівні олівцем на величезних аркушах міліметрівки. Команда Накаґо вносила дані вручну, блок за блоком. Увечері все це записувалося на ROM, і обидва дизайнери грали рівень. Правки поверталися у вигляді олівцевих позначок на аркуші. «Нам ледве вдавалося вкладатися в один цикл змін на день», — каже Накаґо.

Один прохід на день. Сьогодні, маючи поруч мовну модель відкритою поряд з редактором, я можу робити по одному кожні дві хвилини.

Я вже писав, що геній-одинак — це міф, і досі так думаю: без Накаґо не було б Super Mario. Сьогодні частину того діалогу між дизайнером і програмістом бере на себе модель. Але діалог нікуди не дівся, і те, як Міямото в ньому існував, говорить дуже багато про те, чим стає наша професія.

Дизайнер як режисер

Мені подобається уявляти Міямото як людину, яка знала, чого хоче, і вміла це пояснити. Його робота полягала в описі: де стоїть блок, як високо злітає стрибок, що робить Гумба, врізавшись у трубу. Переклад на асемблер — це вже чужа справа.

З AI відбувається щось схоже. Я можу описати механіку, стани персонажа, крайні випадки — і отримати скрипт для Godot або Unity, який їх реалізує. Якість результату залежить від того, наскільки чітко я уявляю собі задачу; токенів витрачу більше або менше залежно від точності опису.

Дизайнер вирішує, що має відбуватися, чому і яке відчуття це має давати. Написання коду стає частиною процесу, яку можна делегувати. Я говорив про це нещодавно у контексті джуніорів: завдання завжди було одне — пояснити машині, що від неї хочуть, щоб вийшла гра.

Обмеження сьогодні

NES мав 2 КБ оперативної пам’яті. Накаґо розповідає, що вони буквально полювали за вільною пам’яттю: маючи двадцять байт, можна було додати десять блоків до рівня. Саме з цих обмежень народилися рішення, які ввійшли в історію, — наприклад, хмари і кущі в Super Mario Bros., які є одним і тим же малюнком, просто різного кольору.

Міямото не програмував, але ці обмеження знав досконало. Тому і просив те, що реально можна було зробити.

AI теж має свої обмеження, і той, хто його використовує, має знати їх так само добре. Модель забуває все, що виходить за межі контекстного вікна. На одне й те саме питання вона може відповісти по-різному. Якщо вона працює в реальному часі всередині гри, кожен виклик має час відповіді і вартість. Хто розуміє ці обмеження, може проектувати з урахуванням їх — а іноді й перетворювати їх на механіки: персонаж із поганою пам’яттю, непередбачуваний оракул, світ, який змінюється щоразу, коли ти його відвідуєш.

Десять проходів на день, потім сто

У тій самій розмові Накаґо каже, що з новими інструментами вони могли змінювати рівень десять-двадцять разів на день. Сьогодні цикл між ідеєю, реалізацією і перевіркою скорочується майже до нуля. Змінюю гравітацію, переграю, змінюю знову.

Це зміщує вузьке місце. Раніше обмеженням була швидкість, з якою хтось міг реалізувати зміну. Тепер обмеженням є те, наскільки швидко я можу зрозуміти, чи ця зміна працює. А щоб зрозуміти — треба грати, відчувати, порівнювати. Відчуття стрибка знайдеш тільки з геймпадом у руках.

Те, чого AI не знає

AI пише код, набрасовує діалоги, генерує ассети за лічені секунди. Але вона не знає, коли рівень задовгий, коли ворог з’являється в невдалий момент, коли стрибок починає дратувати. Вона не відчуває ні радості, ні нудьги, ні напруги. Вона добре імітує рішення, які вже хтось знайшов; вибирати, яке залишити, — завдання того, хто грає.

Тому я думаю, що цінність гейм-дизайнера все більше зміщується у бік смаку, ритму і розуміння психології гравця. Саме ці якості зробили роботу Міямото позачасовою — і він їх відточував олівцем і аркушем у клітинку.

Три речі, які варто тренувати вже з завтра

  1. Пиши специфікації так, щоб їх міг виконати хтось інший. Візьми механіку, яку добре знаєш, — наприклад, стрибок Маріо — і опиши її в десяти рядках. Потім дай це моделі і подивися, що вийде. Кожна розбіжність між тим, що ти мав на увазі, і тим, що бачиш, — це місце, де твій опис був нечітким.
  2. Вивчи обмеження свого інструменту. Міямото знав пам’ять NES; ти дізнайся, де модель плутається, що забуває, коли вигадує. Це дизайнерська інформація.
  3. Грай більше, ніж генеруєш. Якщо одна ітерація коштує дві хвилини, легко зробити п’ятдесят — і жодну з них толком не зіграти. Виділяй час, коли берешь геймпад і робиш висновки, — і записуй, що відчув, перш ніж просити наступну зміну.

Молоді люди матимуть те, чого не було у мене

Цей допис був написаний мовою оригіналу — італійською — Паоло Гамбарделлою. Його перекладено агентом штучного інтелекту, і він може містити неточності.

Пам’ятаю свою першу роботу в геймдеві: це була невелика компанія на півдні Італії, що займалась поставками аркадних автоматів і VLT. Компанія запустила проєкт власного автомата на базі Linux — його мали один раз відправити клієнтам, а ігри потім завантажувались через зовнішній накопичувач і смарт-карту для дешифрування.

Моя роль полягала в тому, щоб придумувати й розробляти ці ігри на власному рушії. На практиці я більшу частину часу писав на Lua. Університет я ще не закінчив і робив купу помилок. Не раз вставляв блокуючі виклики всередину циклу — і гра намертво зависала. Використовував глобальні змінні там, де не треба, і зміна в одному місці ламала щось зовсім в іншому кінці коду. Як я вже сказав, компанія була дуже маленька, і мій керівник часто помічав проблему надто пізно — коли вона вже перетворилась на пожежу. Що неминуче виливалось у напружені й нервові моменти.

Це була важка робота для людини без досвіду і без постійного наставника. Тепер я розумію, що справа була не лише в мені: у такій маленькій команді ні в кого просто не було часу переглядати мій код. Кодревʼю як ролі не існувало взагалі. І так, рядок за рядком, я накопичував технічний борг, навіть не усвідомлюючи цього.

Молодший розробник у моїй тодішній ситуації сьогодні мав би поруч AI-асистента, який ще до того, як код потрапить до керівника, підкаже: ось цей виклик заблокує цикл, а ця глобальна змінна вдарить по тобі через два тижні. По суті — той самий кодрев’ю, якого мені бракувало. Якщо думати, що вже найближчим часом нові джуніори не наступатимуть на ці самі граблі, — відверто кажучи, відлягає від серця.

Зрештою, завдання джуніор-розробника чи дизайнера завжди було одне й те саме: навчити машину стати грою. Мова, синтаксис і прийоми, щоб усе не посипалось, — це лише засіб. Якщо інструмент бере на себе цей засіб і обмежує катастрофи, у джуніора залишається більше простору для того, що насправді важливо: зрозуміти, чи гра працює і чи вона розважає.

Тому, коли я читаю, що Epic Games хоче розробити свій шутер із персонажами Marvel і Star Wars з підходом “AI-first” — де код і арт генерує ШІ, а люди керують і наглядають, — і коли Тім Суїні говорить про великий переворот для всієї компанії, я дивлюся на це з певним скептицизмом. І все ж відчуваю, що базовий намір (якщо відкинути, звісно, бажання скоротити витрати) позитивний і може зробити індустрію кращою.

Якби я сьогодні був джуніором, час, який мені повертає ШІ, я б витрачав на дві речі. Перша — нетворкінг: знайомитись з іншими розробниками, ходити на заходи, бути на виду. Друга — по-справжньому розуміти, чого хочуть гравці. Багато грати, але з критичним поглядом: брати успішну гру і питати себе, чому вона працює, яку потребу задовольняє, в який момент тягне зробити ще одну спробу, а в який — закрити. Той, хто грає в аркадний автомат, хоче відчути себе крутим за кілька секунд; той, хто грає в менеджмент-симулятор, хоче відчути контроль. Це запитання, які жоден ШІ не поставить за тебе, — і саме тут джуніор може справді щось привнести.