Skip to content

Tag: insight

Як я монетизував би F2P гру для дітей у 2028 році

Цей допис був написаний мовою оригіналу — італійською — Паоло Гамбарделлою. Його перекладено агентом штучного інтелекту, і він може містити неточності.

В останньому пості я писав, що без pay-to-win і pay-to-progress free-to-play не тримається на ногах. Сьогодні ж хочу влаштувати собі дизайн-вправу: як би я монетизував F2P для аудиторії PEGI 12 у 2028 році, коли набуде чинності новий Digital Fairness Act?

Правила вправи

  • аудиторія PEGI 12, тобто переважно неповнолітні
  • жодних лутбоксів за гроші
  • жодного pay-to-win і жодного pay-to-progress
  • внутрішньоігрові валюти вимкнені за замовчуванням — вмикаються лише за згодою батька чи матері
  • ціни вказуються в євро

Відправна точка

Беру жанр, який знаю добре: казуальна мобільна гра з соціальними механіками на кшталт Monopoly GO!. Команда на старті — 8–15 осіб, з амбіцією вирости до понад 400.

Monopoly GO! заробляє переважно на двох речах. Кубики — це енергія, яку купуєш, щоб кидати частіше й швидше просуватися по дошці: класичний pay-to-progress. І набори наклейок з випадковим вмістом — по суті, лутбокси. Для аудиторії PEGI 12 за новими правилами і те, і інше зникає.

Залишається головне питання, з якого все починається: обмежувати сесії чи ні? На мою думку — так. Без обмеження гра втрачає ритм, але саме обмеження я більше не можу продавати.

Гра і прогрес — окремо

Я б спробував розділити геймплей і прогрес. Щодня є стеля прогресу — однакова для всіх і безкоштовна. Граєш свої партії, просуваєшся по дошці, збираєш нагороди. Досягнувши стелі, можеш грати далі, але базова гра більше нічого не дає.

Після стелі відкривається щоденний ендгейм: платні режими з іншими дошками, іншими правилами, спеціальними подіями. Тут діє одне правило:

Платиш за вхід — всередині граєш нарівні з усіма.

Те, що заробляєш у преміум-режимі, залишається в преміум-режимі й ніколи не потрапляє в базову гру. Всередині немає нічого, що можна купити для прискорення, — інакше я просто переніс би pay-to-progress на нове місце. Принцип той самий, що й у розширенні: купуєш доступ до нового контенту й граєш там на рівних з усіма.

Explorer і Achiever

В ендгеймі я розміщую досягнення: значки, титули, рамки профілю. Вони існують виключно для того, щоб їх показувати, і жодного впливу на гру не мають. Achiever купує можливість спробувати їх заробити — як той, хто платить за реєстрацію на змаганнях: медаль треба ще виграти.

Для Explorer, яких у класичному F2P я монетизував слабо, додаю секрети: рідкісні комбінації, куточки дошки, де майже ніхто не бував, приховані правила, що відкриваються в процесі гри. Це аудиторія, яку я раніше залишав осторонь — тут вона стає клієнтом.

Нарешті, монетизацію для Killer я залишаю виключно батькам — на той випадок, якщо вони захочуть приєднатися до своїх дітей в альтернативній версії гри, але вже з рейтингом PEGI 18.

Клієнт — це батько чи мати

Коли валюти вимкнені за замовчуванням, платить завжди батько або мати. Дитина хоче — але картка і право на згоду у батьків. Тож мені треба переконати двох людей із зовсім різними мотивами: дитина хоче те саме, що є у друга, а батьки хочуть знати, скільки витратять і чи не засиджується дитина за грою.

Жодних темних патернів у комунікації та спливаючих вікнах: у 2028-му це буде закон, тож як чеснота це вже не рахується. Щоб батьки справді відчули спокій, потрібне щось активне — я розглядаю це як продуктову функцію:

  • місячний ліміт витрат, який встановлює батько чи мати
  • зведення того, що купила дитина і скільки часу провела в грі
  • підписка з фіксованою ціною — затверджується один раз, замість безлічі мікротранзакцій, кожну з яких треба окремо підтверджувати

І є ще одна ідея, яку я вже згадував мимохідь. Monopoly народилася як настільна гра для сім’ї — батьки й діти за одною дошкою. Тож батько або мати може увійти в гру як гравець: сімейні партії, подарунки, сімейна підписка з кількома профілями. Батько, який грає разом із дитиною, розуміє, що саме купує, і куди охочіше дає згоду.

Є одна умова: саме дитина його запрошує.

У 12–14 років мало хто з підлітків хоче, щоб батьки дивилися через плече, поки він грає з друзями. Якби вхід нав’язувався примусово, я б відібрав у підлітка саме автономію — тобто те, що намагаюся монетизувати чесним шляхом. До того ж гра миттєво стала б «тією, де є батьки» — а для дванадцятирічного це смертний вирок.

Модель коротко

Безкоштовно: базова гра з щоденною стелею прогресу.

За гроші: доступ до щоденного ендгейму з досягненнями для показу та секретами для відкриття. Всередині всі грають нарівні.

Наскрізне: косметика, підписка (зокрема сімейна), подарунки між друзями та між батьками й дітьми. Жодної випадковості: завжди знаєш, що купуєш.

Вердикт

Згідно з теорією самодетермінації, ми граємо, щоб задовольнити три потреби: автономію, компетентність і відносини. Класичний F2P продає всі три. У цій вправі я продаю автономію — через косметику та доступ до режимів; компетентність залишається прив’язаною до преміум-режимів (але перемогу продавати не можна); і відносини — через подарунки та сімейні партії.

Не знаю, скільки могла б заробляти така гра — уявімо, що в десять разів менше. З однією десятою команда з п’ятнадцяти осіб може жити, і непогано. А от команда з чотирьохсот і більше, як у випадку Monopoly GO!, — ні.

Без pay-to-win free-to-play стискається.

Невеликій європейській студії, якій позавчора я радив робити ігри іншого типу, сьогодні сказав би точніше. F2P ще можна робити — але за умови, що залишатися маленькими закладено в основу з першого дня: аудиторія, каталог і команда — все заточено під цей масштаб. Амбіцію стати наступним Monopoly GO! — з цим законом, в Європі, з підлітковою аудиторією — я б поховав.

А як би монетизував ти? Може, є ідеї, які я проґавив? Пиши мені в особисті повідомлення на LinkedIn.

Без pay-to-win гра free-to-play не витримує

Цей допис був написаний мовою оригіналу — італійською — Паоло Гамбарделлою. Його перекладено агентом штучного інтелекту, і він може містити неточності.

Сьогодні витекла чернетка Digital Fairness Act — регламенту, яким Єврокомісія хоче переписати правила захисту споживачів в інтернеті. Опублікувало її французьке видання Contexte, потім підхопили Euronews та AFP. Я читав на PocketGamer.biz. Офіційна презентація запланована на 11 листопада.

Що говорить чернетка

Для неповнолітніх:

  • заборонені платні лутбокси
  • заборонені механіки pay-to-win і pay-to-progress
  • внутрішньоігрові валюти вимкнені за замовчуванням — увімкнути їх можна лише за згодою батьків

Для всіх:

  • вартість віртуальних валют має відображатися в реальних грошах
  • імовірності лутбоксів мають бути задекларовані
  • дорослі можуть вимкнути функції, розраховані на формування компульсивної поведінки

Штрафи — до 6% від глобального обороту. За деякими аналізами, рейтинг PEGI нижче 18 сам по собі є достатньою підставою вважати, що гру використовують неповнолітні. Варто мати на увазі, що сьогодні майже всі мобільні ігри мають рейтинг PEGI 3, 7 або 12.

Це поки що чернетка. Вона має пройти через Парламент і Раду, і набере чинності через дванадцять місяців після затвердження.

Щодо того, правильно це чи ні — не коментую: я довіряю інституціям і дослідженням, які вони провели. Мене цікавить, що буде далі, і моє прочитання ситуації таке.

Без pay-to-win і pay-to-progress free-to-play не тримається на ногах.

У F2P гру ти роздаєш безкоштовно. Доступ до розваги безплатний за визначенням — і це правильно: так до гри заходить якомога більше людей. Платить гравець за інше: перемагати, бути першим, бути кращим за всіх. В усіх F2P, над якими я працював, без винятку, витрати концентрувалися там, де можна було перемогти або просунутися вперед.

Психологія це добре пояснює. Згідно з теорією самодетермінації, ми граємо, щоб задовольнити три потреби: автономію, компетентність і приналежність. F2P монетизує всі три сторони: вибір скіна, відчуття, що ти крутий і порівняння з іншими — тобто рейтинг, клан, погляди тих, хто стоїть нижче. З категоріями Бартла це ще очевидніше. Платять переважно Achiever’и, яким важливо прогресувати, і Killer’и, яким потрібно домінувати або так чи інакше мати певний вплив на інших. Заберіть у перших pay-to-progress, у других — pay-to-win, і вам залишиться безплатна гра з дуже маленькою кількістю платників.

А Fortnite?

Перше заперечення завжди одне: Fortnite заробляє мільярди, продаючи лише скіни. Але Fortnite вийшов у свій час і вписався в бізнес-модель Epic, яка була б нежиттєздатною для будь-якого звичайного розробника: власний рушій, стор, ліцензії, глобальна аудиторія, яку будували роками.

І я навіть не впевнений, що він прибутковий. У березні 2026 року Epic звільнила понад тисячу людей, вказавши на падіння Fortnite і визнавши, що витрачає більше, ніж заробляє. Схожа ситуація вже була у 2023-му — тоді звільнили близько 830 осіб. Якщо модель «тільки косметика» з трудом виживає там, уявіть, що буде в студії з п’ятнадцяти людей.

Великі гравці якось викрутяться. Вони заробляють у Північній Америці, в Азії, на Близькому Сході — можуть адаптувати європейську версію або просто перетерпіти удар. Для малих і середніх європейських команд ситуація інша: домашній ринок стає тим місцем, де їхня бізнес-модель для значної частини аудиторії перестає бути законною.

Тому малій команді сьогодні я б сказав одне: краще робити ігри іншого типу.

Що я для себе виніс

Не знаю, що робитимуть студії. Підняти рейтинг PEGI, верифікувати вік, зробити окрему версію для Європи, піти з ринку — прогнозів у мене немає. Але я знаю, що такий закон, навіть якщо по дорозі змінюватиметься, перекроює простір, в якому ведеться проєктування. Тим, хто робить F2P в Європі, варто починати думати про це вже зараз — до того, як гра готова і закон набрав чинності.

А як ви на це дивитеся? Якщо ви працюєте над F2P в Європі — що будете змінювати? Пишіть мені в особисті на LinkedIn.

Клонувати гру зі штучним інтелектом: це потрібно робити?

Цей допис був написаний мовою оригіналу — італійською — Паоло Гамбарделлою. Його перекладено агентом штучного інтелекту, і він може містити неточності.

Марк Браун, творець Game Maker’s Toolkit, опублікував відео, в якому розповідає історію, що може стосуватися будь-кого, хто сьогодні робить ігри — великі чи маленькі.

Що сталося

Двоє угорських розробників-аматорів за допомогою Claude Code створили словесну гру, яку самі описують як «Word Play із купою всього поверх». Word Play — це рогалик зі словами, який Марк випустив у 2025 році. На це їм знадобилося одинадцять днів: вони додали таймер, щоденний челендж, мультиплеєр і мета-прогресію. Перш ніж щось робити, вони написали Марку — запитали, як він до цього ставиться, і пообіцяли тримати гру в приватному доступі, якщо він проти.

Марк провів двадцять хвилин, розмірковуючи вголос: він втрачає гроші, клони існували завжди, ШІ йому не до вподоби, а їхня гра в деяких місцях краща за його. Зрештою він так нічого й не вирішив і попросив глядачів поділитися думками.

Я дивився відео з особливої позиції, бо ці інструменти використовую щодня. Я працюю з Claude і ChatGPT у парі: один перевіряє одного. На роботі, у GSC, вони мені потрібні для створення прототипів, оновлення документації, розуміння великої кількості текстів, написаних українською, та зіставлення інформації з величезного масиву документів. Вдома цей блог з’явився вже дев’ятьма мовами, і я повернувся до своєї гри про собаку: з одного боку переношу її з Blueprint на C++, з іншого — закладаю основи механік і game feel. Результати мене щиро дивують.

На мою думку, двоє угорців зробили все правильно. Вони створили щось, що їх захоплювало, і перш ніж виходити на люди — спитали. Їхній контент цілком легітимний. Марк має рацію, що переймається, бо Word Play досі приносить йому дохід щомісяця — але на його місці я б побачив у цьому можливість. Двоє людей, які провели сотні годин у твоїй грі, знають її вздовж і впоперек і вже зробили функції, які ти не встиг добудувати, — чому б не залучити їх до оригінальної гри? Вони могли б займатися live-операціями, оновленнями, новими режимами. Сам Марк визнає, що після виходу був надто втомлений, щоб продовжувати. Мені здається, це куди перспективніший шлях, ніж відео зі скаргами.

Клон чи оммаж?

Де проходить межа? Для мене клонувати — означає «мені не цікавий продукт, мені цікавий лише результат». Натхнення, і навіть копіювання, можуть бути чудовим способом віддати шану минулому. Сам Word Play походить від Balatro, той — від Luck Be a Landlord, а той — від Slay the Spire.

Межа визначається тим, наскільки тобі важливо, щоб ця річ з’явилася на світ — заради неї самої. Єдине питання, яке варто собі поставити: це варто робити? Гроші й підписники — потім.

У відео є момент, який мене зачепив. Марк читає логи чату й бачить, як Claude додає двадцять один модифікатор за один раз — а йому написання цього коду коштувало місяців. Я розумію цю фрустрацію, і це нормально. Фермер сьогодні використовує комбайн замість коси. Ніхто не вимагає від нього сумувати за косою.

Марк також згадує Лукаса Поупа, автора Papers, Please, який перестав розповідати про свої ігри до виходу — через страх клонів. Це його вибір, і я його поважаю. Але я переконаний, що люди завжди обиратимуть нову гру Лукаса Поупа замість можливого клону. Гравці йдуть за автором, його смаком, його поглядом на речі.

Ще є порада якогось директора з Valve: не спирайся на єдину механіку, бо її надто легко скопіювати. Поради, особливо від тих, хто не варився у цьому казані, завжди варто брати з великою щіпкою солі.

Якщо твоя гра знаходить свій ринок, іноді вистачає й однієї механіки. Справжня робота починається потім — коли треба її підтримувати. І тут технологія грає на нашому боці: сьогодні розвивати ігри економічно доступно там, де раніше їхня підтримка просто не окупалася. Той самий інструмент, що лякає Марка, міг би допомогти йому повернутися до Word Play і нарешті доробити щоденний челендж і speedrun-режим, які, за його ж словами, залишилися незавершеними десь у коді.

Що я виніс для себе

Марк отримав того листа і зміг перетворити його на відео, яке переглянули тисячі людей, — тому що роками будував аудиторію. Це і є справжній актив: ті, хто за тобою стежить, чекають на твою наступну гру, а код може переписати будь-хто за дванадцять хвилин. Тож нові інструменти — використовуймо їх для того, щоб краще розвивати те, що заслуговує на розвиток.

А що б ти сказав Марку? І що б ти сказав двом угорцям? Пиши мені особисто у LinkedIn.

Мобільні F2P: як невеликі студії переписали правила

Цей допис був написаний мовою оригіналу — італійською — Паоло Гамбарделлою. Його перекладено агентом штучного інтелекту, і він може містити неточності.

Я попросив Claude вивчити 2.5 Gamers — подкаст Якоба і Матея, в якому щотижня розбирають якусь мобільну гру. Промпт був такий:
Хочу, щоб ти переглянув найпопулярніші відео за останні 5 років, взяв транскрипти та ретельно проаналізував контент слово за словом. Потім напиши мені про тренди у мобільному f2p за останні роки, особливо щодо ігор від маловідомих розробників.

Що робить цей подкаст таким цікавим — так це те, що головні герої тут часто команди з двох, семи, двадцяти людей, нерідко з Туреччини, В’єтнаму, Китаю чи якогось маленького містечка в Північній Ірландії, які виходять на дуже серйозні цифри.

Одне застереження щодо цифр: майже всі показники доходу, які я наводжу, — це оцінки Якоба і Матея за допомогою інструментів ринкової аналітики. Їх треба сприймати як порядок величин, не більше.

2023: пришестя гібридних ігор

Після змін у політиці конфіденційності Apple вартість залучення користувача зросла настільки, що модель hyper casual — багато завантажень за копійки, монетизація виключно через рекламу — перестала триматися на ногах. На початку 2024 року топменеджер Voodoo сказав прямо, без обиняків: hyper casual мертвий як бізнес, і весь їхній пайплайн прототипів тепер націлений на hybrid casual.

Hybrid casual — це взяти гранично простий core у стилі hyper casual і надбудувати зверху мету: валюти, прогресію, івенти, battle pass, кілька in-app покупок.

  • SayGames із My Perfect Hotel показали, як це робиться: більше року в soft launch, потім 13 мільйонів інсталів у перший місяць.
  • Habby зробили те саме зі своїми action RPG, побудувавши шаблон, який переносять з однієї гри в іншу.

Залучення користувачів дедалі більше стало диктувати умови дизайну — до такої міри, що почало ним керувати. Whiteout Survival від Century Games перші тридцять хвилин виглядає як idle-гра. Потім з’являється кнопка «World» — і ти розумієш, що грав у 4X. Вони приклеїли idle з низьким CPI поверх глибокої стратегічної гри, бо idle дешево продається в рекламі, а 4X монетизується роками. По суті, ти будуєш дві гри в одній.

2024: core знову в центрі уваги

2024-й — рік, коли маленькі студії довели, що свіжа механіка коштує більше за будь-який маркетинговий ресерч.

  • Lessmore — це розподілена команда з 17 людей. Прототип We Are Warriors зробили двоє за два тижні, без жодного ресерчу: вони вірили в геймплей «момент за моментом», якого ще ніхто не робив. Результат за оцінками: близько 200 тисяч доларів на день тільки з реклами, при цьому rewarded обмежені двома на день — щоб реклама не стала основною стратегією монетизації.
  • Quokka Games із Туреччини — десяток людей. Screw Jam — це мешап трьох існуючих ігор: гвинти з Nuts & Bolts, ліміт виходів із Bus Jam, лавка з tile match. За чотири місяці — від нуля до приблизно 130 тисяч доларів на день з in-app покупок.
  • Hexa Sort, випущений Lion Studios, придумав нову пазл-механіку і побудував її навколо реклами: рівні по десять хвилин, rewarded з’являється прямо на борді, коли не вистачає місця, interstitial — коли повертаєшся в додаток.
  • Offline Games — колекція солітерів, шахів, мінера і клонів відомих ігор, схоже зроблена однією людиною. Нуль прогресії, нуль валют, майже нуль реклами. У липні 2024 року — півтора мільйона завантажень на день. Жодної UA-кампанії не знайдено: тільки добре зроблений ASO, YouTube-канал із трейлерами на десятки мільйонів переглядів і перехресна промоція між власними додатками. В одному епізоді пролунала фраза, яка в мене застрягла: «можливо, відповідь на питання монетизації — не мати її».
  • Ринок міні-ігор у WeChat налічує близько 400 тисяч розробників, 70% команд — від 5 до 30 людей, а гра робиться за два-три місяці. Китай випереджає Захід на рік-два.

2025: виконання і швидкість

У 2025 році акценти зміщуються. Ідеї є, але тренд — копіювати їх якнайшвидше: у мобайлі, схоже, перемагає той, хто робить це краще за всіх.

  • Rollic стає майстром «deterministic puzzlers» — рівнів, які однакові від спроби до спроби, — і робить ставку на багато ігор по мільйону-два на місяць, а не на один Royal Match.
  • Block Blast від Hungry Studio — маленька китайська команда, одержима A/B тестуванням, — бере Tetris, прибирає тиск часу й перетворює на пазл із трьох шматочків із динамічною складністю для кожного гравця. Стає другою грою у світі за кількістю завантажень.
  • Grand Games, турецька студія, бере water sort — жанр, забитий недбало зробленими іграми, що живуть виключно з реклами, — і вкладає в нього турботу рівня Royal Match: ефекти, анімації, миттєвий фідбек про блокування і пропозиція зайвої пляшки.
  • Falcon Games із В’єтнаму один в один копіює систему івентів Royal Match і накладає її на пазл із розкладанням предметів по полицях, обходячи гри, які цей жанр і придумали.

Для мене це чіткий сигнал втрати оригінальності й бажання робити щось своє. Індустрія дедалі більше захоплюється грідді-мисленням.

2026: рік sort-ігор і 30 днів

У 2026 році здатність до виконання оптимізується ще далі — перемагають найшвидші команди.

  • Pixel Flow народився з Loom — турецька команда з 7-8 людей, що вийшла з Rollic. Жоден інвестор не хотів їх фінансувати — за словами Акіна Бабайіґіта, бо вони не були з Peak, «правильної» студії. Вклали всі свої гроші, самостійно запустили UA і за дев’яносто днів вийшли з нуля на понад мільйон доларів на день. Потім їх купив Scopely. В’єтнамський клон один в один дійшов до 140 тисяч доларів на день за два місяці — до видалення зі сторів.
  • Cube Land від RotateLab, розподілена турецька команда, — приходить після двадцяти з гаком запущених ігор без жодного успіху. Ідея в листопаді, тест на ретеншн у березні, 300 тисяч доларів на день через шість місяців. Вони називають це «частотою»: багато ударів по воротах.
  • Smash Fest бере core з міні-гри одного з івентів Toon Blast — гармата, що стріляє кулями по фізичних конструкціях, — і робить із цього повноцінну гру. Масштабується до 300 тисяч завантажень на день. За місяць виходять сім клонів від відомих студій. Pixel Flow мав три місяці до того, як його почали копіювати, Smash Fest — один. Порада, яку постійно повторюють, жорстка: у тебе є 30 днів, щоб масштабуватися.

Війна креативів

Якщо є одна нитка, що проходить через усі чотири роки, — це вага рекламних креативів. З 2023 року кількість відео, які гра має виробляти, невпинно зростає. Vita Mahjong — спрощений маджонг для літніх людей — виробив 23 тисячі креативів за місяць. Один із наведених кейсів: 1 800 протестованих креативів, щоб знайти один, здатний витримати мільйон доларів витрат. Висновок простий: «перемагає той, хто виконує у великих обсягах».

ШІ прискорив усе. Деякі китайські студії заявляють, що 70% відео виробляють за допомогою ШІ. Але та сама технологія дісталася і маленьким: Матей, який розробляє свою гру сам, згенерував десять відео лише з посиланням на сторінку в сторі — за годину з половиною. Його висновок: десять недосконалих відео б’ють одне ідеальне.

І тут є темний бік, про який треба сказати. Реклама з фейковими неврологами, підроблений геймплей, персонажі Marvel і Nintendo без дозволу, сім’ї, що замерзають, — щоб продати гру про садівництво. Платформи реагують мляво. Це одна з причин, чому я дивлюся на цей ринок із сумішшю захоплення і дискомфорту.

Що я з цього виніс

Якщо подивитися на ці три роки в комплексі, вони розповідають мені кілька речей, які хочеться тримати в голові.

Поріг входу низький, поріг досконалості — дуже високий. Це каже Акін, і факти його підтверджують. Будь-хто може скопіювати Pixel Flow за два тижні. Meowdoku скопіював майже дослівно судоку, який рік з половиною лежав на ринку без успіху, — і зробив з нього вибух. Block Out взяв ті самі механіки, що й Color Block Jam, але з протилежною філософією левел-дизайну — і обійшов оригінал. Ідея відчиняє двері, виконання вирішує, хто в них залишається.

Спеціалізація окупається. Loom прийшли після років роботи з детерміністичними пазлами. Malpa Games десять років точила виробництво на ворд-іграх і судоку, перш ніж шукати нові ідеї, — бо «ідеї в тебе одразу вкрадуть, якщо ти не точний і не швидкий». Хто добре знає жанр зсередини, той раніше за інших бачить, куди можна рухатися далі.

Нові ідеї приходять ззовні жанру. Міні-гра з live ops івенту стає повноцінною грою. Гра для пенсіонерів стає моделлю монетизації. Township після сімнадцяти років — це match-3 із tycoon-механікою попереду, яка слугує лише для зниження CPI. «Люди не дивляться за межі власного жанру», — кажуть в епізоді про Township. Хто дивиться — знаходить простір.

Органіка існує, але це виняток. Для більшості маленьких студій дистрибуція залишається головною проблемою — і з тим, як ШІ знижує витрати на виробництво, вона ставатиме ще гострішою.

Що мене тішить у всьому цьому — гра досі має значення. Акін каже, що індустрія занадто сильно хилилася в бік даних, і що сьогодні алгоритми рекламних мереж підвищують планку якості на старті: ти більше не можеш випускати напівфабрикат і тестуватися до успіху. Потрібна інтуїція. Потрібна людина, яка знає, що лишити, а що прибрати.

І для тих, хто займається дизайном, — це хороша новина.

П’ять незручних питань про індустрію відеоігор

Цей допис був написаний мовою оригіналу — італійською — Паоло Гамбарделлою. Його перекладено агентом штучного інтелекту, і він може містити неточності.

Останніми місяцями одні й ті самі питання спливають знову і знову. Тон майже завжди тривожний — я спробував розкласти їх по поличках і відповісти по-своєму.

1. Ми робимо більше ігор, ніж ринок здатен поглинути?

Виробничі потужності зростають, AI обіцяє пришвидшити це зростання ще більше, але час гравців залишається тим самим. Логіка начебто залізна.

Але минулий рік, з одним із найбільш переповнених релізних календарів за довгий час, розповів іншу історію. Гравці мають набагато більше часу — і головне, набагато більше бажання купувати, — ніж ми думаємо. Щоб залишитися задоволеним покупкою, не обов’язково проходити гру до кінця. Достатньо глянути на власну бібліотеку в Steam: моя забита іграми, розпочатими й закинутими, до яких я рано чи пізно повернуся. Сам факт купівлі вже є частиною задоволення.

Ринок чудово поглинає добре зроблені ігри. Від перенасичення страждає посередній продукт — той, що у спокійний рік якось би проліз, а сьогодні зникає за тиждень. Я кажу це постійно і повторюватиму нескінченно: ігри — це мистецтво, і люди, які в них грають, відчувають, коли перед ними продукт, зроблений виключно заради продажів, а коли — щось створене, щоб розповісти унікальну історію.

2. Це криза фінансування, чи ми фінансуємо ігри за правилами, які вже не працюють?

Я схиляюся до другого варіанту. Індустрія перестала рости темпами кількарічної давнини, а інвестиційні моделі, побудовані на тих кривих зростання, застаріли. Той, хто приходить із бізнес-планом і прогнозами рівня 2020-го, цілком закономірно отримує у відповідь погляд на кшталт «та це стара пісня».

Є ще одна річ, про яку мало говорять. Роками вважалося, що поставити на чолі нової студії людину з великого AAA — це гарантія успіху. Керувати трьомастами людьми всередині вже існуючої структури — це одна професія. Будувати студію з нуля, з обмеженим бюджетом і без підстраховки — це зовсім інша. Це довели всі венчурні проєкти, за якими стояли колишні співробітники Riot, Blizzard та інших. Багато хто пообіцяв з три короби і мало що виконав — і інвестори це пам’ятають.

Інвестори хочуть бачити чіткі стратегії дистрибуції, які б трохи вибивалися зі звичної колії, бажано підкріплені конкретними цифрами. А якщо ваш бізнес будується не на зростанні, а на створенні інтелектуальної власності — краще шукати інші форми фінансування і не створювати собі зайвих головних болів.

3. Якщо AI робить виконання дешевшим і швидшим, що залишається незамінним?

Почну з самої передумови, бо вірю в неї мало. Я думаю, що AI зробить розробку масштабнішою — і лише потім, можливо, дешевшою.

Генерувати більше ассетів і більше коду означає, що хтось повинен їх переглядати, тестувати, відкидати, інтегрувати. Вузьке місце зміщується на рев’ю і QA, а там складність лише зростає. Коли ейфорія вляжеться, ми побачимо появу нових вузькоспеціалізованих ролей, щоб усе це утримувати в купі, і підсумковий рахунок виявиться вищим, ніж зараз. Якщо раніше я міг розробити одну механіку на певному рівні, а тепер можу паралельно розробляти п’ять — це також впливає на те, яку складність ми пропонуємо гравцям і як вони її сприймають.

То що ж залишається незамінним? Те, що було завжди: смак тих, хто вирішує, що залишити, а що викинути, стосунки зі своїми гравцями, вміння казати «ні». Чим більше матеріалу лежить на столі, тим дорожче коштує той, хто вміє приймати рішення.

4. Якщо сьогодні нікого не беруть на джуніорські позиції, хто буде сеньйорами завтра?

Це найпростіше питання — і саме тому мене дивує, що його продовжують ставити. Компанії, які існуватимуть завтра, — це ті, що сьогодні вирощують своїх джуніорів.

Кожна компанія, яка припиняє наймати джуніорів, робить вибір, який у цьогорічній таблиці Excel виглядає розумно. Якщо так роблять усі — через п’ять років ринок сеньйорів буде порожнім і шалено дорогим. Ті, хто вкладав у людей, коли це коштувало зусиль, отримають перевагу, яку неможливо буде просто купити.

Якщо ти джуніор — не впадай у відчай і зосередься на тому, щоб створювати, заявляти про себе і знайомитися з людьми. Якщо ти підприємець — подумай про майбутнє суспільства, в якому живеш.

5. Ми витісняємо творчий ризик з ігор?

Хороший дизайн — це баланс між тим, чого гравець очікує, і якимось ризикованим сюрпризом, який вибиває його з колії рівно так, як треба. Прибери весь ризик — і залишиться гра, яку всі впізнають і яку ніхто не запам’ятає.

Те, що великі компанії тяжіють до обережності, природно: їм є що втрачати, є акціонери, яких треба задовольняти, є франшизи, які треба захищати. Але ця обережність відкриває величезний простір для тих, хто малий, швидкий і готовий пробувати нове. Щоразу, коли великі гравці ховаються за перевіреною формулою, для когось іншого відчиняються двері.

Важливо завжди тримати в голові центральну фантазію наших ігор. По можливості зіставляти її з іншими медіа, з яких можна черпати щось нове. І наважуватися додавати це нове крізь призму власного творчого бачення — гравці дуже цінують саме такі речі.

Міємото не писав кодекс

Цей допис був написаний мовою оригіналу — італійською — Паоло Гамбарделлою. Його перекладено агентом штучного інтелекту, і він може містити неточності.

Da quanto riesco a capire, Miyamoto non ha mai scritto una riga di codice nei suoi giochi. In una vecchia Iwata Asks, Toshihiko Nakago, il programmatore principale, racconta come funzionava. Miyamoto e Takashi Tezuka disegnavano i livelli a matita su enormi fogli di carta millimetrata. Il team di Nakago inseriva i dati a mano, blocco per blocco. La sera masterizzavano tutto su una ROM e i due designer giocavano il livello. Le correzioni tornavano come appunti a matita sul foglio. “Riuscivamo a malapena a stare in un ciclo di modifiche al giorno”, dice Nakago.

Наскільки я можу зрозуміти, Міямото не написав жодного рядка коду у своїх іграх. В одному старому Iwata Asks Тосіхіко Накаґо, головний програміст, розповідає, як це працювало. Міямото і Такаші Тедзука малювали рівні олівцем на величезних аркушах міліметрівки. Команда Накаґо вносила дані вручну, блок за блоком. Увечері все це записувалося на ROM, і обидва дизайнери грали рівень. Правки поверталися у вигляді олівцевих позначок на аркуші. «Нам ледве вдавалося вкладатися в один цикл змін на день», — каже Накаґо.

Один прохід на день. Сьогодні, маючи поруч мовну модель відкритою поряд з редактором, я можу робити по одному кожні дві хвилини.

Я вже писав, що геній-одинак — це міф, і досі так думаю: без Накаґо не було б Super Mario. Сьогодні частину того діалогу між дизайнером і програмістом бере на себе модель. Але діалог нікуди не дівся, і те, як Міямото в ньому існував, говорить дуже багато про те, чим стає наша професія.

Дизайнер як режисер

Мені подобається уявляти Міямото як людину, яка знала, чого хоче, і вміла це пояснити. Його робота полягала в описі: де стоїть блок, як високо злітає стрибок, що робить Гумба, врізавшись у трубу. Переклад на асемблер — це вже чужа справа.

З AI відбувається щось схоже. Я можу описати механіку, стани персонажа, крайні випадки — і отримати скрипт для Godot або Unity, який їх реалізує. Якість результату залежить від того, наскільки чітко я уявляю собі задачу; токенів витрачу більше або менше залежно від точності опису.

Дизайнер вирішує, що має відбуватися, чому і яке відчуття це має давати. Написання коду стає частиною процесу, яку можна делегувати. Я говорив про це нещодавно у контексті джуніорів: завдання завжди було одне — пояснити машині, що від неї хочуть, щоб вийшла гра.

Обмеження сьогодні

NES мав 2 КБ оперативної пам’яті. Накаґо розповідає, що вони буквально полювали за вільною пам’яттю: маючи двадцять байт, можна було додати десять блоків до рівня. Саме з цих обмежень народилися рішення, які ввійшли в історію, — наприклад, хмари і кущі в Super Mario Bros., які є одним і тим же малюнком, просто різного кольору.

Міямото не програмував, але ці обмеження знав досконало. Тому і просив те, що реально можна було зробити.

AI теж має свої обмеження, і той, хто його використовує, має знати їх так само добре. Модель забуває все, що виходить за межі контекстного вікна. На одне й те саме питання вона може відповісти по-різному. Якщо вона працює в реальному часі всередині гри, кожен виклик має час відповіді і вартість. Хто розуміє ці обмеження, може проектувати з урахуванням їх — а іноді й перетворювати їх на механіки: персонаж із поганою пам’яттю, непередбачуваний оракул, світ, який змінюється щоразу, коли ти його відвідуєш.

Десять проходів на день, потім сто

У тій самій розмові Накаґо каже, що з новими інструментами вони могли змінювати рівень десять-двадцять разів на день. Сьогодні цикл між ідеєю, реалізацією і перевіркою скорочується майже до нуля. Змінюю гравітацію, переграю, змінюю знову.

Це зміщує вузьке місце. Раніше обмеженням була швидкість, з якою хтось міг реалізувати зміну. Тепер обмеженням є те, наскільки швидко я можу зрозуміти, чи ця зміна працює. А щоб зрозуміти — треба грати, відчувати, порівнювати. Відчуття стрибка знайдеш тільки з геймпадом у руках.

Те, чого AI не знає

AI пише код, набрасовує діалоги, генерує ассети за лічені секунди. Але вона не знає, коли рівень задовгий, коли ворог з’являється в невдалий момент, коли стрибок починає дратувати. Вона не відчуває ні радості, ні нудьги, ні напруги. Вона добре імітує рішення, які вже хтось знайшов; вибирати, яке залишити, — завдання того, хто грає.

Тому я думаю, що цінність гейм-дизайнера все більше зміщується у бік смаку, ритму і розуміння психології гравця. Саме ці якості зробили роботу Міямото позачасовою — і він їх відточував олівцем і аркушем у клітинку.

Три речі, які варто тренувати вже з завтра

  1. Пиши специфікації так, щоб їх міг виконати хтось інший. Візьми механіку, яку добре знаєш, — наприклад, стрибок Маріо — і опиши її в десяти рядках. Потім дай це моделі і подивися, що вийде. Кожна розбіжність між тим, що ти мав на увазі, і тим, що бачиш, — це місце, де твій опис був нечітким.
  2. Вивчи обмеження свого інструменту. Міямото знав пам’ять NES; ти дізнайся, де модель плутається, що забуває, коли вигадує. Це дизайнерська інформація.
  3. Грай більше, ніж генеруєш. Якщо одна ітерація коштує дві хвилини, легко зробити п’ятдесят — і жодну з них толком не зіграти. Виділяй час, коли берешь геймпад і робиш висновки, — і записуй, що відчув, перш ніж просити наступну зміну.

Ігри як іграшки

Цей допис був написаний мовою оригіналу — італійською — Паоло Гамбарделлою. Його перекладено агентом штучного інтелекту, і він може містити неточності.

Останніми днями я писав про те, що залишається цінним, коли скопіювати гру стає справою однієї хвилини, і про прототипи, народжені з мікшування існуючих ігор. Сьогодні повертаюся до теми, але вже з боку аудиторії — завдяки двом матеріалам, які потрапили до мене майже одночасно.

Розібрати і зібрати знову

Перший — відео з каналу AI Search, де пояснюється, як використовувати ШІ для декомпіляції ігор і подальшого їх схрещування між собою. Паркур із Mirror’s Edge усередині Skyrim, Minecraft усередині GTA, Людина-Павук у грі про Бетмена. Портування паркуру, розповідає автор, зайняло приблизно один день. Його висновок:

“Think of it as like copying and pasting various elements from different games to create a completely new game.”

Багато з цих машапів розсипаються — колізії та фізика поводяться як хочуть. Майже жоден не стане повноцінним продуктом. І все одно купа народу їх дивиться, повторює і ділиться ними.

Ось що мене захоплює. Для певної частини аудиторії гра перетворилася на іграшку. Цілі, які ми проєктуємо, стають необов’язковими; задоволення — у тому, щоб відкрити коробку, витягнути всі деталі й зібрати щось, чого ніхто не передбачав.

Що їм насправді потрібно

Другий матеріал — великий пост Сета Годіна про те, які бізнеси зі ШІ варто будувати. Годін пише, що в основі майже кожної покупки лежать три рушійні сили: статус, належність і позбавлення від страху. Поверх них він кладе проміжний шар — контроль, трансформація, причетність до якоїсь історії.

Ті, хто робить машапи, живуть саме в цьому шарі. Вони хочуть контролювати гру, яку люблять, хочуть її трансформувати і хочуть показати результат таким самим, як вони самі. Кожна спільнота, що обмінюється такими експериментами, — це мережевий ефект, за який нікому не довелося платити.

А потім є фраза, яка вдарила мене найбільше — саме як геймдизайнера:

“Mechanics without a story is the race to the bottom.”

Годін говорить про стартапи. Але це стосується і нас. Якщо механіку можна витягнути за день, сама по собі вона мало що варта. Гравець шукає історію, яку ця механіка дозволяє йому розповісти.

Пес із Fallout у Human: Fall Flat

Я спробував поглянути на свою гру, Pawtners Case, крізь цю призму.

Візьми Dogmeat — пса з Fallout 4, якому можна наказати шукати предмети й приносити їх. Постав його в Human: Fall Flat — фізичний пазл від No Brakes Games, де Боб блукає своїми снами й хапає все навколо кволими руками. Результат дуже нагадує Pawtners Case: собака-поліцейський у сновидному місті, дві кнопки, предмети, що підбираються зубами, і фізика, яка змушує сміятися.

Сьогодні я міг би побачити такий машап у дії ще до того, як написати рядок коду. Це був би приватний і непублікабельний прототип — але цілком достатній, щоб зрозуміти, чи працює відчуття.

Є ще одна деталь, яку тепер я читаю інакше. У Pawtners Case кожна справа вирішується трьома способами: нуб, про і хакер. Хакерський шлях — для тих, хто використовує фізику й рівні, щоб дістатися фіналу по-своєму, тобто для тих, хто поводиться з грою як з іграшкою. Я проєктував це як додаткову фічу. Можливо, вона звертається до найцікавішої аудиторії з усіх.

Отже, це бізнес?

Для тих, хто робить машапи, — майже ніколи. Для тих, хто пропонує їм легальний пісочниця, деталі для комбінування і сцену, — дуже ймовірно, що так. Roblox, Mario Maker і Fortnite Creative доводять це вже роками.

Для тих, хто проєктує ігри, питання змінюється: наскільки легко розібрати мою гру на деталі — і що гравці з них зберуть?

GDD за межами шаблону

Цей допис був написаний мовою оригіналу — італійською — Паоло Гамбарделлою. Його перекладено агентом штучного інтелекту, і він може містити неточності.

Коли мова заходить про game design document, про проєктну документацію, розмова зазвичай одразу переходить до шаблонів і стандартних форматів. На мою думку, так упускається можливість подивитися на ситуацію ширше. Бо формат — це лише один аспект, одна з п’яти складових хорошої проєктної документації.

Кілька місяців тому я писав про різницю між документом і документацією. Цей пост продовжує ту думку: якщо ми вже з’ясували, що документуємо щось конкретне, — що саме повинен містити документ?

П’ять точок зору

Щоб усе було наочніше, використаю простий приклад: буст у гоночній грі.

Знання. Насамперед, проєктний документ будується навколо набору знань, які гра або конкретна фіча має передати гравцям. Раніше я розповідав про player experience narrative — опис гри або фічі від імені захопленого гравця. Це допомагає визначити складові того, що ми описуємо, а отже — і skill atom’и, тобто знання, які ми передаватимемо. Задоволення завжди народжується з процесу відкриттів, схожого на творчий: грати — значить вчитися.

У випадку з бустом skill atom’и можуть бути такими: зрозуміти, коли шкала заповнена; відкрити, що буст у повороті призводить до втрати зчеплення; навчитися зберігати його для фінальної прямої. Кожне з цих відкриттів — маленьке, і кожне варте окремого опису.

Цілі. По-друге, документ містить цілі з точки зору гри. Вони конкретизуються у вигляді певних поведінок, яких ми очікуємо від гравців, а інколи — і емоцій, які хочемо викликати. Зазвичай відштовхуються від game pillar’ів (якщо вони є) і пояснюють, до якого результату потрібно прийти.

Для бусту ціль може звучати так: гравець використовує його хоча б раз за коло й відчуває викид адреналіну на прямій. Pillar має сенс лише тоді, коли він змушує від чогось відмовитися: якщо pillar — «швидкість», документ повинен пояснювати, чим ми жертвуємо заради неї, наприклад — жодних меню під час перегонів. А якщо ми очікуємо конкретної поведінки, одразу пишемо, як будемо її вимірювати. Ціль, яку не можна відстежити на плейтесті або в даних, — це просто побажання.

Геймплей. Далі — планування геймплею: конкретизація цілей гравця, контенту, активностей і можливих стратегій для подолання перешкод. У цьому розділі дуже часто зустрічаються блок-схеми, списки тощо.

Ось тут формат і виходить на сцену. Спосіб подачі геймплею має слугувати читачу. Для бусту діаграма зі станами (порожній, заряджається, повний, активний) скаже програмісту більше, ніж три сторінки тексту, тоді як таблиця зі швидкостями й тривалістю корисніша для того, хто займається балансуванням. Формат обирають залежно від змісту й аудиторії, і він може змінюватися від розділу до розділу.

Системи. Хороший проєктний документ не може оминути системи. Система — це група механік, які разом навчають гравця чогось: саме тому я сприймаю її як набір навчальних досвідів. Існують і незаплановані динаміки — іноді ми їх вчасно помічаємо, і вони стають частиною метагри.

Скотт Мерсер розповідає у короткому відео, як він проєктував Gruul the Dragonkiller — боса з World of Warcraft: Burning Crusade. Він хотів відтворити відчуття гри в музичні стільці — коли музика зупиняється і всі кидаються шукати місце. Перша механіка, Shatter, завдає шкоди тим, хто стоїть поруч з іншими, — так гравці вчаться розходитися. Мерсер одразу передбачає незаплановану динаміку: рейд міг би заздалегідь призначити кожному фіксовану точку, і весь фан зникне. Тому він додає Ground Slam, яка закидає кожного гравця у випадковому напрямку й змушує імпровізувати. Далі — затримка мережі: у 2007 році багато хто грав ще по модему, і кожен бачив інших на дещо різних позиціях. З’являється поступове уповільнення, яке дає клієнтам час синхронізуватися і — як бонус — нагнітає напругу. Нарешті, що більше гравців гине, то більше простору залишається, щоб розійтися, — і сутичка стала б надто легкою. Поступове зростання шкоди тримає всіх у тонусі й мотивує виживати.

Кожна механіка закриває діру, яку залишила попередня, і кожна змінює те, чого навчається гравець. Ось чому, якщо фіча, яку ми документуємо, є частиною більшої системи або впливає на інші системи, потрібно показати, що ми розуміємо загальну картину, і спробувати передбачити, як це все працюватиме. Повертаючись до нашого прикладу: якщо буст заряджається від підбирання предметів на трасі — це змінює і те, як гравець обирає траєкторії, і level design повинен це враховувати.

Виробництво. І нарешті, хороша проєктна документація допомагає вирішувати проблеми й дизайнерські задачі, а також орієнтує програмістів і художників у тому, які асети потрібні для успіху фічі або гри. Для бусту це означає перелік візуальних ефектів, звуків і рухів камери, а також фіксацію відкритих питань: що відбувається, якщо гравець активує буст під час стрибка?

У шаблонів є свої обмеження

Коли ми надто зосереджуємося на кінцевому форматі, є ризик утратити загальне бачення й пропустити частини, які один формат передбачає, а інший — ні.

Візьмемо однопейджер. Він чудово підходить для вирівнювання команди або пітчу ідеї паблішеру, але системи та їхні взаємодії туди просто не влізають. Багато класичних GDD-шаблонів, навпаки, мають безкінечно довгі розділи про геймплей і жодного — про знання, які гравець має засвоїти. Коли я обираю формат, я вже розумію, якою з п’яти складових жертвую, і документую її окремо.

Саме тому я використовую п’ять частин як чеклист — ще до того, як відкрити будь-який шаблон: знання, цілі, геймплей, системи, виробництво. Якщо чогось бракує — у документі є діра, незалежно від формату.

Прототип без команди

Цей допис був написаний мовою оригіналу — італійською — Паоло Гамбарделлою. Його перекладено агентом штучного інтелекту, і він може містити неточності.

Цього вихідного я був абсолютно зачарований новинами, які одна за одною з’являлися про декомпіляцію коду відеоігор. А до цього — цілий тиждень відкриттів, коли я зрозумів, що можу практично одразу втілити будь-яку ідею. Сам, не відволікаючи нікого.

Створи свій мікс

На роботі я зробив щось, що три місяці тому здавалося неможливим, але з очевидних причин не можу про це розповісти. У особистому житті я вивчаю каталонську і створив відеогру для своєї групи на основі виразу, який ми часто використовуємо: tros de quòniam — приблизно «людина з тирсою в голові». На заняттях ми грали в тривіал дієслів, тож я попросив викладачку дозволу його сфотографувати. Потім, використовуючи купу безкоштовних матеріалів з інтернету, ChatGPT допоміг мені структурувати власну версію.

Моя ідея полягала в тому, щоб залишити кидання кубика й додати цілі для виконання — як у мобільних пазлах, які дають набагато більше залученості. Є чотири кольори, по одному на кожну групу дієслів. Кожна правильна відповідь коштує десять очок, помножених на значення кубика, а заповнивши шкалу, ти захоплюєш «trosset» того кольору. Помилки не відкидають тебе назад, і немає таймера — бо мета тут навчатися.

Стартовий екран Tros de Tríviam

Якщо добре подумати, у цій грі немає жодного нового елемента. Тривіал із заняття, вправи з офіційних джерел, кубик і шкали прогресу з мобільних пазлів — усе це вже існувало. Творча робота полягала в тому, щоб вирішити, як це все зібрати докупи. Можеш спробувати тут, якщо вивчаєш каталонську.

Партія: чотири trossets для захоплення і кидання кубика

А тепер я бачу, що люди використовують Claude для декомпіляції ігор і змішування їх між собою. У відео нижче, наприклад, хтось об’єднав Skate від EA і Modern Warfare 2: гравець може переключитися від третьої особи, сісти на скейт і при цьому стріляти у ворогів.

Це абсолютно захоплює й дає нове дихання безлічі механік, які кочують із гри в гру.

Я уявляю майбутнє, де належність до екосистеми дозволяє гравцям пробувати ті міксі, які їх цікавлять. Проходиш Spider-Man і Wolverine — і потім використовуєш кожного персонажа в грі іншого. Нове життя для того, що ти вже купив. Справді захоплює!

Але як геймдизайнер я відразу думаю про проблеми. Spider-Man — акробат-імпровізатор: він б’є й відскакує від одного ворога до іншого, а його бої спроєктовані з розрахунком на простір і розкиданих по арені противників. Бої Wolverine — значно жорсткіші й брутальніші, цілком ближній бій. Закинь Wolverine у нью-йоркський світ Spider-Man — і одразу постає питання, як він переміщується між хмарочосами без павутини. Закинь Spider-Man у рукопашні сутички Wolverine — і його акробатичному ритму просто ніде розвернутися. Кожна гра будує ворогів, рівні й камеру навколо дієслів свого протагоніста. Найцікавіший мікс — той, що змушує тебе заново відкривати гру, яку ти вже знав.

Роздуми про творчість

Дехто може скривитися — і небезпідставно — перед цим потоком новинок, що навалюються за кілька тижнів. Справді, з цією темою пов’язано чимало етичних проблем. Утім, для мене творчість якоюсь мірою існує поза занадто свідомою логікою й розрахунком.

Ця ситуація з одного боку нагадує питання про гонитву за трендами — те, від чого я так натерпівся, працюючи в мобільному f2p. Наздоганяти тренди — це абсолютно антитворчий акт. Знати тренди — так, це збагачує наш кругозір, але творчість — це процес відкриття, а не точна наука. Хто женеться за трендами, завжди залишається на надто знайомій стороні. Хороший мікс бере щось, що гравець вже знає, і додає лише один сюрприз: достатньо знайомого, щоб увійти, достатньо нового, щоб залишитися.

Так само й ці нові інструменти відкривають величезну кількість можливостей. Наведу конкретний приклад: раніше, щоб зробити кілька прототипів і довести команді, що в мене є цікава ідея, мені потрібно було просити продюсерів виділити хоча б одного художника й одного програміста. Сьогодні мені це більше не потрібно. Я не витрачаю чийсь час — і це дає мені набагато більший простір для дослідження. Можу зробити п’ять кривих прототипів за один вечір, викинути чотири з них і відкрити речі, про які я навіть не знав, що варто питати.

Неможливо ігнорувати

Так, я використовую інструменти, засновані на масовому крадіжці інтелектуальної власності — це правда. Але вигода з чисто творчої точки зору — величезна. Є люди талановитіші за мене, які можуть обійтися без цього. Я — ні, і зараз я не застряг на місці.

Мій особистий ліміт — використовувати їх лише для прототипів. Я написав казку, La Principessa Melone, яку сподіваюся опублікувати італійською у грудні. Спочатку я проілюстрував її за допомогою ChatGPT, і саме завдяки тим зображенням зрозумів, чого хочу, — після чого пішов шукати справжніх художників, щоб намалювали її по-справжньому. Прототип допоміг мені зрозуміти, що мені потрібно, а книжку малюватимуть живі люди.

Не знаю, скільки це триватиме: є різні етичні й геополітичні питання, які можуть обірвати певні сервіси за лічені години. Тому нікому не раджу будувати свою стратегію на цих речах.

Але неможливо заперечувати, що ми стоїмо перед осліплюючим і в певному сенсі незбагненним сценарієм — бо все несеться шаленою швидкістю. Моя практична порада: прототипуйте багато й швидко, і тримайте важливі речі подалі від сервісу, який завтра може зникнути.

Якщо копіювання гри стає буденним, що залишається цінного?

Цей допис був написаний мовою оригіналу — італійською — Паоло Гамбарделлою. Його перекладено агентом штучного інтелекту, і він може містити неточності.

Якщо копіювати ігрові механіки та цілі системи стає дедалі простіше, що залишається цінним? Я думаю, відповідь — у лайв-операціях.

Прийшов я до цього через цілком конкретний досвід. Півроку тому мені доводилося писати промпти, щоб змусити LLM-сервіси зробити те, що мені потрібно. Потім я перейшов до markdown-файлів із детальними інструкціями. Сьогодні мені достатньо записати відео і пояснити голосом, тикаючи пальцем у екран, чого саме я хочу. Кожен крок знижував поріг між ідеєю та її реалізацією, і я не бачу причин, чому це мало б зупинитися.

А це неминуче підводить мене до думки, що ми наближаємося до точки, де систему прогресії, ігровий луп або вдалу механіку можна буде відтворити за кілька днів. Код і дизайн-ідеї перестають бути стійкою перевагою. Те, що не скопіюєш одним відео, — це робота після запуску: сезонні події, оновлення, вміння слухати спільноту, стосунки з креаторами, які розповідають про гру. Лайв-операції — це люди й час, а час не дублюється.

Щось схоже вже сталося з музикою. Музиканти пройшли шлях від живих виступів до радіо, потім до студійних записів, аж до цифрових платформ, де заробляють майже нічого. Як виживати? Грати живцем. Для них це повернення до витоків, мало не вимушений вибір.

У нашому випадку це еволюція, бо ніхто не змушує нас крутити назад. Ті, хто завжди виграє, — це ті, кому вдається знайти свою нішу, свою аудиторію. І це ставатиме дедалі важливішим. Оскільки додати механіку «на льоту» стає елементарно, різниця буде у тому, яку наративну імпровізацію компанії майбутнього зможуть вести зі своєю аудиторією. Я думаю про студії, що розповідають про розробку в режимі реального часу, показують рішення та помилки, дають гравцям відчути себе частиною історії, яка ще триває. Імпровізований наратив — це саме воно: будувати його разом із людьми, день за днем, а не запакувати один раз перед запуском.

Гру рано чи пізно скопіює хтось завгодно. Раніше — лише компанії такого ж чи більшого масштабу, тепер — буквально будь-хто. А от аудиторія, яка йтиме поруч із самого початку, — не дублюється.