Skip to content

Month: August 2026

Однакові правила, протилежні причини

Цей допис був написаний мовою оригіналу — італійською — Паоло Гамбарделлою. Його перекладено агентом штучного інтелекту, і він може містити неточності.

Sensor Tower опублікував свій перший звіт про монетизацію на основі реклами в мобільному гейміні. Я прочитав його уважно (стаття з оглядом на Deconstructor of Fun). Цифра, яка мене зацікавила: гібридні ігри, де внутрішньоігрові покупки на першому місці (IAP-first), заробляють приблизно у 4 рази більше, ніж ті, де на першому місці реклама (IAA-first). Суто рекламні ігри теж можуть виходити на дев’ятизначні суми, але це виняток, а не правило.

Звіт залишає відкритим одне питання: в іграх на рекламній монетизації безкоштонарна винагорода через перегляд реклами напряму конкурує з платною нагородою зі стору. Вирішити цей канібалізм — і є, на думку автора, можливістю, яку досі ніхто не підняв.

Підручник від людини, яка будує економіки вже 40 років

Ці роздуми над звітом нагадали мені виступ Теута Вайдемана, записаний на Digital Dragons.

Пан Вайдеман стверджує, що добре спроєктована ігрова економіка — це і є справжнє джерело стабільного доходу, а не разові офери чи бойові перепустки. І при цьому, жодного разу не вживаючи слів «етика» чи «довіра гравця», він перелічує правила, які по суті є антиманіпулятивними (що відсилає мене до мого ж вчорашнього посту):

  • краще уникати знижок на преміумну валюту — інакше руйнуєш цінову котву, і гравці починають чекати на знижку замість того, щоб просто купити;
  • краще не робити динамічне ціноутворення для окремих користувачів. Вайдеман наводить кейс Zynga, який погано закінчився, коли гравці порівняли ціни між собою і виявили, що за один і той самий предмет платили по-різному;
  • завжди залишай хоча б один ресурс, який навіть найбагатший кит не може просто купити. Той, хто готовий платити за все, однаково має «попрацювати» заради чогось — інакше закінчить гру за тиждень і піде нудьгуючи;
  • не прив’язуй віртуальні предмети до підписки: частина free-to-play гравців охоче купує преміум-акаунт (більше комфорту, менше гринду), але вважає купівлю предмета «читерством» — тому це варто тримати окремо.

Напруга

Правила Вайдемана дуже схожі на принципи Теорії самодетермінації, про яку я писав учора: поважати автономію гравця, не підривати довіру, не ставитись до нього інакше, ніж до інших, без причини. Декларована мотивація така: зруйнуєш цінову котву — втратиш виручку; якщо кит більше ні за що не мусить викладатися — він піде; якщо гравці дізнаються, що ти їх розрізняєш — заженуть тебе в рейтингах. Це управління ризиками, а не етика. І для мене це навіть вагоміше за мої вчорашні роздуми. Особливо коли говориш із людьми, які розуміють тільки цю мову.

І тут питання, яке мене цікавить з точки зору геймдизайну: чи має значення мотивація, якщо результат для гравця однаковий? Пан Вайдеман пропонує оптимізувати довгострокову функцію — і це збігається з повагою до гравця. Тепер мій сумнів такий: можливо, на довгому горизонті «служити» і «експлуатувати» сходяться до одних і тих самих правил, а розходяться лише ті економіки, що думають про короткий термін.

Служити, не маніпулювати

Цей допис був написаний мовою оригіналу — італійською — Паоло Гамбарделлою. Його перекладено агентом штучного інтелекту, і він може містити неточності.

Andrew Kelley, творець мови програмування Zig, відкрив свій виступ незручним запитанням: кому насправді служить програмне забезпечення, яке ми пишемо? Виступ називається “Don’t Take the Black Pill” і був розрахований на аудиторію розробників, а не геймдизайнерів. Але саме це питання ми маємо ставити собі щоразу, коли проєктуємо систему прогресії.

Чесніший критерій, ніж «весело»

Теорія самодетермінації Десі та Раяна стверджує, що людина почувається добре — у грі чи в житті — коли задоволені три потреби: автономія (мої рішення мають значення), компетентність (я розвиваюся, і це видно) та зв’язок із іншими (я не один). Система може мати бездоганні метрики утримання й водночас не задовольняти жодну з трьох. Для цього теж є назва: coercive retention. Прогресія є, але гравець повертається через таймер, що спливає, або через сповіщення, яке його смикає, — а не тому, що сам хоче зайти в гру.

Coercionware — і не тільки в іграх

Kelley називає цю категорію «coercionware»: програмне забезпечення, мета якого — не служити користувачу, а маніпулювати ним. Його приклади — не з ігор: небажані push-сповіщення, A/B-тести, що оптимізують клік, а не досвід, алгоритми рекомендацій, які женуться за залученістю замість цінності. Що мене вразило найбільше — він описує все це як свідомий дизайнерський вибір, а не побічний ефект. Хтось на нараді вирішив, що так і треба.

Та сама проблема, інша назва

В іграх ми це називаємо по-різному: гача, тимчасові події, сезонні перепустки, що тиснуть на гравця. Але механізм той самий: забирають автономію, щоб гарантувати повернення. Я писав про це минулого тижня в контексті дофаміну та окситоцину — «зв’язок із іншими» у Теорії самодетермінації — це, по суті, та сама розмова про окситоцин. Гравцеві, який повертається заради світу гри або заради інших людей, не потрібен таймер, щоб його утримати.

Корисна звичка

Є одна проста звичка, яку я використовую, коли оцінюю нову фічу: грати роль адвоката диявола із самим собою. Уявляти, що вона провалилася, і запитувати себе — чому. Зазвичай у списку причин є щось на зразок «заплутує гравця» або «не конвертує достатньо». Варто додати ще одну: провалилася, бо маніпулює замість того, щоб служити. Сама по собі ця думка не з’явиться на нараді з дорожньою картою. Її потрібно ставити навмисно — до того, як запускати.

Наступного разу, коли якась фіча покращить показники, правильне питання — не чи вона працює. А чи гравець обирає її сам, чи просто потрапив у пастку.